Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

— Ти вже дістав усіх своїми бісовими спогадами! Знайди собі жінку, реальну, і зроби їй дитину, поки ще стоїть, — вигукнув Володимир.

— А ти б ліпше про своїх дітей подумав, перш ніж ушиватися. Тепер у них лише проблеми через такого батька!

— Ми ж домовилися: розмовляємо тільки про майбутнє й сьогодення, — нагадав Вернер.

— Малий хотів знати.

— Нам вже остогид цей малий, йому лише в кікер бавитися! — пробурмотів Грегоріос.

— Це мій гість. І з моїми друзями я говорю, про що хочу.

Бути зарахованим до рангу Леонідових друзів — то велика честь, тому я пройнявся гордістю.

— Заздрісники. Вони підібгали хвости й утекли. Я ж тут єдиний обрав свободу заради коханої жінки. Ніхто мене не змушував.

— Не жалкуєш?

— Якби ти знав Мілену, не ставив би таких запитань. Вона завше зі мною, я думаю про неї, і вона ощасливлює кожну мить мого життя.

— Ти не намагався повернутися після того, як вона виставила тебе за двері?

— Еге ж, я стояв на сходовому майданчику, як цілковитий недоумок. Я вибрав найгіршу модель поведінки: зійшов униз, переконаний, що вона кинеться слідом. Уявляєш, до чого я був тупим і нахабним. Півгодини я простояв під будинком. Піднявся — мої речі валялися на сходах. Я все життя боровся за спасіння своєї шкури. У літаку, що палав, під кулеметною чергою, збитий на лінії ворожого фронту, — я не здавався ніколи. А тієї миті я усвідомив, що всьому край, щось обговорювати, протестувати, вибачатися чи молити її безнадійно. Такий різновид жінок: усе або нічого. Проблема в тому, що того дня, коли це усвідомлюєш, уже надто пізно. Зламаного не склеїш. Я ще мав трохи самоповаги. Розумієш, про що я, Мішелю?

— От я би спробував щастя.

Леонід допив свій кухлик «Кот-дю-Рону» й замовив у Жакі наступний. Випив дві склянки поспіль. Запропонував мені.

— Я не п’ю.

— Чого ж хочеш?

— Лимонадного пива.

Жакі завівся: закидають абияк замовленнями — він утомився.

— Я годую тебе байками. Звичайно, я спробував її повернути. Я бився, але вона виявилася сильнішою. Коли кохаєш, не відчуваєш образ, не маєш самоповаги. Я хотів повернути все назад. Того вечора — не пригадую, чи уточнював, що то була п’ятниця, — я з усім манаттям опинився на вулиці. Поклав речі до камери схову вокзалу д’Орсе. Це поруч. Першу ніч переночував на вулиці, під її вікнами. О двадцять п’ять по першій світло в її вікнах погасло. Ось уже кілька днів Мілена читала «Леон Морен, священик»[145]. Вона обожнювала цю книжку. Коли вона вранці вийшла, я побіг за нею. Ледь не втрапив під вантажівку. Вона сіла до машини — саме перед тим полагодженої. Я двічі стукнув по склу. Вона була здивована мене бачити. Шибка опустилась. «Мілено, нам треба поговорити».

Вона підняла шибку і поїхала. Я стояв на тротуарі, як кретин. Я прочекав п’ять нескінченних днів. Вона не повернулася. Я не відходив, боячись її проґавити. Грошей у мене не було. Ні сантима. Першого дня наді мною зжалився наш консьєрж і нагодував мене — поставив тарілку на підвіконня. Потім навіть дверей своєї кімнатки не відчиняв і гнав мене помахом руки, як собаку. Я не мився й не голився. Довелось жебракувати. Я був таким відразливим, що люди боялися до мене наближатися. Зголоднів до того, що підбирав об’їдки зі смітників. До чого ж гидотним я був. Перевдягтися не міг. Не було чим платити за камеру схову. Поліція затримала мене за волоцюзтво. Наступного дня в комісаріаті до мене прийшов якийсь тип у дуже елегантному костюмі. Я його не знав. Він сів на матрац поруч зі мною. У внутрішній кишені його плаща була схована пляшка коньяку. Він хильнув і запропонував мені. Я вловив легкий акцент. Узяв пляшку з його рук. Ще ніколи випивка не давала мені такенного задоволення. Вона зігріла мою душу. Я відчував, як алкоголь ллється горлом. Пляшку я допив. Він запропонував «Вінстон». Ми сиділи пліч-о-пліч та затягувалися, наче давні знайомі. Йому було відомо все: хто я і що накоїв. З іншої внутрішньої кишені він вийняв здоровецьку пачку банкнот і запропонував угоду: він віддає мені гроші, а я більше не бачитимусь із Міленою. Спершу я навіть не второпав. Він пояснив умови. На той час сто тисяч франків були скаженими грошима та ще й лише за обіцянку з нею не розмовляти. Я сказав, що мені нічого не вартує взяти гроші й не дотримати слова. Він відповів, що мені довіряє. Я мав реальну альтернативу: або обзавестися грошима, щоб обкрутитися попервах, або залишитись без гроша. В обох випадках я її втратив. Він пригостив мене ще однією сигаретою та дав час помізкувати, поки докурю. Я вирішив пообіцяти, забрати грошики та все одно вдатися до забороненого. Після моєї згоди він витяг з-під гумки папірець, що огортав гроші. То був кроткий текст французькою та англійською, треба було переконатися, що я все зрозумів. Він поцікавився, чи вірю я в Бога. Я відповів заперечно. Тоді він сказав: «Це нічого. Ви ортодокс, прочитайте цей документ та присягніть, підвівши ліву руку». І я підвів, хоча й вагався. Зректися було важко. Він сидів мовчки. Чекав, коли я наважусь. Ніколи раніше не бачив до того спокійного й упевненого в собі чоловіка. Моя ліва рука зависла в повітрі. Я здався. Поклявся. Тієї самої миті я зрозумів, що втратив її. Він сказав, що я зробив правильний вибір і він мені довіряє, а потім віддав гроші. Я вийшов з комісаріату. Відтоді Мілени я не бачив. Продав її за купку папірців. Я її не заслуговував.

— Що то була за обіцянка?

Леонід вийняв чорний шкіряний гаманець та з-за клапана витяг за краєчок пожовклий папірець, затертий, зім’ятий, заплямований, порваний, залатаний скотчем і простягнув мені. Я заледве розшифрував написане. Там розпливалися чотири рядочки, надруковані на машинці червоною фарбою:

Я, Леонід Михайлович Кривошеїн, даю слово ніколи не зустрічатися з Міленою Рейнольдс, ніколи з нею не контактувати та поважати її волю до кінця моїх днів. Я офіційно присягаюся військовою честю двічі Героя Радянського Союзу. Дано в Парижі, у четвер у 25 червня 1953 року.

Він показав годинника на правому зап’ясті та провів рукою по склу.

— Я дивлюсь на нього по сто разів на