Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

Він міг стати мандрівним тлумачем: безперестанку мандрувати країнами, жити перекладами, знайомитися з новими людьми і словами, відкривати далекі землі, будувати місточки порозуміння між різними народами... Хіба не прекрасна мрія?

— Слухай, а який сьогодні день? — озвався Северин.

Питав уже втретє, але Максим терпляче нагадав.

— Розкажи-но, як велося Олі з Катрею.

Вперше він розповів Северинові про родину відразу після зустрічі неподалік Симеонового маєтку, вдруге повторив під час підготовки до нападу, — і ось маєш, знову.

Чорнововк плутався в часі, забував події і, здавалося, губив слова. Одержимий вбивством Темуджина характерник, який кілька місяців тому вивів його з лісу і навчав життю з нестерпною зверхністю, зник. Новий Северин — розгублений, замислений мовчун — геть не подобався Максимові.

Інколи він без жодного попередження пускав коня чвалом, і ватазі доводилося гнати слідом, допоки Ярема не хапав віжки Северинового коня і стишував його біг.

— Братику, — промовляв шляхтич ласкаво. — Навіть якщо твої дівчата встигнуть залишити хутір, ми наздоженемо їх дорогою до Чорткова.

— Твоя правда, — Северин корився без супротиву. — Щось серце у мене не на місці... Але твоя правда.

І за кілька годин усе повторювалося знову. Вдовиченко ненавидів чвал: щоразу стискав віжки, до болю охоплював стегнами сідало, мало не зубами хапався за кінську гриву — здавалося, що на черговому стрибку полетить у баюру. А вітер плутав волосся і постійно збивав бриля з голови.

Останні газети, що їх Максим ретельно читав, славили перемогу полковника Нічоги — січовики відкинули ординців від Запоріжжя, чим завдали другої нищівної поразки ненависним завойовникам.

— Борислав часу не гає. А я все пропустив, — зітхнув Ярема розчаровано. — Принаймні за Київ побився.

— Не набридло тобі воювати, ясновельможний? — спитав Гнат.

— А я більше нічого не вмію, — відповів шляхтич.

Пожартував чи ні? Гумор для Максима був погано вивченими теренами. Деякі навички вимагають тривалого життя серед людей.

— Хочу книгу з білою обкладинкою, — заявив Савка несподівано.

— Є тільки газета, — протягнув Вдовиченко, але Павич задер підборіддя і схрестив руки на грудях у показовій відмові.

Репортери вважали Запорізьку перемогу поворотним моментом війни і пророкували, що сили гетьманату посунуть на схід, звільняючи рідні землі, а смарагдові війська, занепалі духом після вбивства більше не безсмертного Темуджина, відступатимуть, поки їхні очільники не знайдуть згоди щодо нового лідера кампанії.

Піднесення відчувалося всюди. Війна відвернула свого огидного писка і перекотилася за Дніпро; люди, звільнені від кайданів страху перед завтрашнім днем, лаштували побут, який нещодавно готувалися покинути. Скрута нікуди не поділася, та без непевної перестороги перед майбуттям викликала радше зубоскальство. Побільшало сміху і пісень, святкувань і вечорниць. Навіть сердюки осмілішали — почали полювання на гурти знахабнілих мародерів, з'являючись на тих дорогах, де навіть до війни не бували.

Один із таких патрулів у синіх одностроях спинив характерницьку ватагу.

— Ким будете, панове? — запитав старшина, поки інші за його спиною тримали руки на зброї. — Шаблі-піштолі бачу, а відзнак жодного війська не видко!

Максим поглянув на Чорнововка: той зазвичай залагоджував такі розмови, але Северин тільки витріщався перед собою.

— Поглянь-но уважніше, — Ярема тицьнув пальцем собі в живота, де блищали три характерницькі клямри.

Старшина примружився, здійняв брови здивовано і пирхнув у вуса.

— Ти ба! Хлопці, погляньте-но на його пузо. Клямри вовчих лицарів! Оце так диво, — глузував старшина під гиготіння. — Уперше бачу злидарів, які намагаються видати себе за характерників. Ох і вигадники! Раніше за такі побрехеньки сіроманці руки відрізали.

Гнат під'їхав до командира і простягнув йому долоню.

— Ріж, Хома невірний.

Сердюк уважно глянув на нього — чи, бува, не жартує — перевів погляд на його шаблі, і дістав кинджала. Бойко терпляче чекав. Сердюк зиркнув на товаришів, мовляв, будьте насторожі, а потім із силою полоснув лезом.

— Видко тепер? — Гнат підняв долоню так, аби її розгледіли всі.

Хто присвиснув, хто перехрестився, і всі прибрали руки від зброї.

— Перепрошую за сумніви, панове лицарі! Служба така. Моя пошана Сірому Ордену, — сердюк відсалютував, після чого глянув на Ярему: — Ви, мабуть, той самий Циклоп?

— Мабуть, — відповів Яровий. — Бозна.

Старшина затримався поглядом на Савкових шрамах і на білому волоссі Максима.

— Мало вас лишилося, хлопці. Добре, що вижили! Ті гонорові хорти ніколи мені не подобалися... Легкої дороги, панове.

Доблесні охоронці суспільного ладу гайнули далі.

Певно, ніхто з них і припустити не міг, що невелика ватага цього тижня згубила понад десяток життів і викрала очільника православної церкви, подумав Вдовиченко.

— Поїхали без хабаря! Як таке можливо? — спитав Еней, поглянувши вслід сердюкам.

— Нині стало престижно шанувати Сірий Орден, самовідданих захисників держави, — буркнув Северин.

— Ти йому довіряєш, братику?

— Сердюкові?

— Тій потойбічній істоті, що оволоділа Симеоном. Я свідчив чимало страшних видовищ, але навіть мені жижки задрижали, коли воно очима блиснуло.

— Якби на наші умови погодився справжній Симеон, я мав би значно менше довіри до його обіцянок, — розсудив Северин.

Коли новий старий патріарх зник, а сіроманці зібралися в путь, Чорнововк розповів історію чарівного смарагда, що забрав у Темуджина.

— Міг би залишити його при собі, і бути безсмертним, — присвиснув Гнат.

— Ні. Ти забув про чари проклятого сувою.

— Справжній філософський камінь, — Ярема почухав бороду. — Його вартість неоціненна! Деякі імператори віддали б за нього заморські держави, братику.

— Не задумувався про ціну, — похитав головою Северин. — Коли я почув, що він може оволодівати іншими створіннями... Думка про Симеона зродилася миттю. Тепер усі у виграші: ми маємо впливого друга на чолі ворожої фракції, він має омріяне людське тіло.

— А Симеон? — наважився спитати Максим. — Той, що був...