Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Саша засміявся, і хвиля чужих спогадів пробігла мурахами по руках Едема. 

— Ще живий. Ще викладаю. Ще самотній. У головному все так само. А ти? Як воно — бути президентом? 

Саша вийняв праву руку з-під простирадла, щоб поправити подушку, і Едема неприємно вразив шрам від опіку вище зап’ястка завбільшки з п’ятак. Ми можемо роками не бачити колись близьку людину, та при цьому єдині зміни в її зовнішності, які ми готові прийняти, — це зачіска й зморшки. Та потім шрами і татуювання виявляться віхами на дорозі часу, кожна з яких нагадує, що ви не разом уже давно. 

— Іноді просто дух перехоплює, — Едем не очікував, що зізнання вискочить із нього так невимушено. — Особливо на зустрічах із главами інших держав. Коли вони з тобою одного віку, так і тягне підморгнути, мовляв, ми ж із тобою розуміємо, що це просто гра, тільки найвищого рівня. А іноді це нескінченна вервечка зустрічей, лиць та доповідей, після яких зостається тільки порожнеча. 

Саша простягнув руку, вказуючи на ціпок у руках Едема, й, отримавши його, узявся роздивлятися чудернацький набалдашник. 

— Що кажуть лікарі? — спитав Едем. 

— Що операція минула добре і моєму життю вже ніщо не загрожує, але от із гіпсом доведеться ще місяць полежати. І це при тому, що на мені заживає як на собаці. Та це пусте. Тато щодня приносить їсти, — Саша кивнув на пакет, — бо з тутешніми харчами довелося б геть туго. Чомусь, коли реформували нашу медицину, про пристойне харчування для пацієнтів забули. До речі, хочеш підписатися на гіпсі? 

І він відкинув простирадло. Гіпс на ногах був усіяний написами й малюнками найрізноманітніших розмірів та кольорів. Один із художників навіть примудрився залишити на ньому досить вдалий шарж на Сашу. 

— Студенти? 

Саша вийняв із тумбочки навмання фломастери двох кольорів і простягнув Антоненку. 

«Він сам ще студент, — подумав Едем. — Розміняв четвертий десяток, але залишився таким самим юнаком, як і ті, кого він навчає». 

Між червоним і зеленим Едем вибрав червоний. 

— Поки підписуєшся, розповім тобі цікаву історію. Якось двоє студентів із моєї кураторської групи втекли з пари, прихопивши з мого столу ключі від краєзнавчого музею. Не пам’ятаю, чи був ти в нашому університеті: на третьому поверсі навпроти сходів у нас під музей віддали частину приміщення. Того дня ректор проводить екскурсію для колег із Дніпровського університету. Він веде їх на відкриту лекцію, знайомить із нашою професурою, а оскільки до обіду ще є час, вирішує показати їм краєзнавчий музей. Вони беруть на вахті ключі, відчиняють музей — і тут у гостей починається істеричний регіт. На оленя й лося натягнули по парі штанів. На ведмеді — футболка з фотографією ректора й картуз із емблемою університету. Що вони примудрилися зробити з птахами, уже не пам’ятаю, та було не менш епічно. 

Едем залишив надпис на нозі Саші й, тільки повернувши фломастер, зрозумів, що запросто поставив автограф президента. 

— Того ж дня мене викликає ректор, — говорив далі Саша. — Ну все, думаю, скінчились безтурботні дні. Ректор для порядку, звісно, палає гнівом. Вихлюпнувши емоції, переходить до суті. Мені запропоновано відшкодувати завдану ректорові моральну шкоду, ставши віп-агітатором за кандидата в президенти. Я не послав його в сраку з однієї простої причини — бо мені сподобалася запропонована ним кандидатура. Цим висуванцем був ти. Отож запам’ятай: ти переміг зокрема й завдяки моїй агітації. 

Саша засміявся так дрібно, наче пересипав горох. 

— От тоді в мене й з’явилася ідея-фікс, що ти до мене повернешся, — додав він, не перестаючи сміятися. 

Клацнули двері, зайшла медсестра з градусником, недобрим поглядом подивилася на Сашу — і той швидко посерйознішав. 

— Аж лікар заборонив вам приймати відвідувачів довше ніж п’ятнадцять хвилин, — сказала вона, передавши пацієнту термометра. — А до цього у вас ще й батько побував. Коли я повернуся, щоб вашого гостя тут уже не було. 

На Едема вона не підводила погляду, наче він був нерозумним дитям. 

— І не зробите винятку для президента? — спитав Едем. 

— Навіть для Папи Римського. Хіба що ви Господь Бог, який гарантує, що пацієнту не погіршає. 

Не глянувши на Едема, вона вийшла. 

— Вона вочевидь голосувала не за мене. От до кого тобі треба було застосувати свій талант агітатора, — Едем утримував поглядом двері, наче вони могли знову розчахнутися. — До чого така суворість? Що з тобою сталося? 

Саша запхнув градусника під гіпс і взявся розчухувати ногу. На його обличчі проступило блаженство. 

— Останнім часом мені все частіше сниться Греція, — сказав він. — А тобі? Згадуєш хоч іноді про ті дні? 

— Сліпуче сонце, — відповів президент. — І той момент, коли ти лежиш на кормі, катер підкидає на хвилях, і солоні крихти розсипаються по тілу… — (Це заворожувало — раптом опинитися в чужих, але приємних спогадах.) — Смак сангрії. Забуті кимось шльопанці, які тільки дивом не віднесло в море. Той момент біля дзеркала, коли ти голився й вимазав мене піною. Обрубок брудного каната, об який ми весь час билися головою, піднімаючись із трюму. 

— Та-а-а-ак, — протягнув Саша, і президент спершу подумав, що це через його маніпуляції градусником. — Цей ідіотський канат страшенно бісив, я постійно його зачіпав… Часом завмираєш згадавши якусь дрібницю, і на кілька секунд опиняєшся в іншому вимірі. Головне, щоб цього не сталося при пробудженні серед ночі — бо недосип тоді гарантований. 

Президент із цікавістю вивчав списані двома десятками почерків ноги. Саша був популярним викладачем. 

— Але ж ти згадуєш не тільки Грецію, — сказав президент. — Грає блюз, обкладинка платівки недбало кинута на підлогу, а ти розвалився в кріслі і п’єш вино. Або фільм «Втеча з Шоушенка», який я виявив, перемикаючи канали, і він сплутав нам усі плани на вечір. А запах рагу з кроля, що розливався по квартирі, коли ти зустрічав мене у фартуху. 

— Такі дні не зникають. Їх не витравити й кислотою. Вони труять тебе надією, що одного разу все можна буде повторити. 

— Не можна повернути минуле? Ну, звісно, можна… — пробурмотів президент до себе і спитав: — Ще слухаєш платівки? 

Саша перевірив температуру й поклав градусник на тумбочку. 

— Дивно. Я чекав, що ти прийдеш. Прокручував нашу розмову так і сяк. Та вона все ж не склалася в голові. Зазвичай я можу продумувати діалог у безлічі його варіацій, а тут врізаюся в бетонний стовп при першій же спробі розігнатися. Тому скажу зараз головне, —