Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

Чилдермасс теж був тут. Він повечеряв за одним зі столів і поринув у рахунки по домашньому господарству. Коли зайшов м-р Норрелл, слуга поглянув на нього і вищирився.

— Не сумніваюся, сер, що містер Стрейндж добре проявить себе на війні. Він уже здобув тактичну перемогу над вами.

Ясної місячної ночі на початку лютого британське судно «Благословення святого Серло»[185] піднялося річкою Тежу і пришвартувалося біля площі Чорного коня, що в центрі Лісабона. Одними із перших на сушу спустилися Стрейндж та його слуга Джеремі Джонс. Стрейндж іще ніколи не бував за кордоном, тож нині його неабияк п’янили усвідомлення того, що він у чужій землі, та вся військова й моряцька метушня навколо. Йому кортіло чимшвидше взятися за чари.

— Цікаво, де лорд Веллінґтон? — запитав Стрейндж у Джеремі Джонса. — Як гадаєш, ці хлопці знають?

Маг не без цікавості поглянув на широченну напів збудовану арку, що височіла з одного боку площі. Вона мала такий військовий вигляд, аж Стрейндж був певен, що Веллінґтон має бути десь неподалік.

— Сер, зараз друга година ночі, — відказав Джеремі. — Його ясновельможність, певно, вже спить.

— Ти так думаєш? Коли доля всієї Європи в його руках? Мабуть, твоя правда.

Знехотя Стрейндж погодився, що наразі краще вирушити до готелю, а лорда Веллінґтона пошукати вранці.

Їм порадили готель на вулиці Чоботарів, що належав корнуольцеві м-рові Прідо. У нього переважно зупинялися британські офіцери, які або щойно прибули в Португалію, або чекали на можливість вирушити у відпустку. Понад усе власник готелю волів, аби пожильці почувалися, наче вдома, але це йому вдавалося лише частково. Хай би що м-р Прідо не робив, Португалія повсякчас вривалася в життя його гостей. Готельні шпалери та меблі були виписані з Лондона, але місцеве сонце, що падало на них останні п’ять років, випалило речі на своєрідний португальський манір. М-р Прідо роздавав указівки, як готувати англійські страви, але кухар був португальцем, тож перцю та олії у наїдках завжди було більше, ніж на те сподівалися гості. Навіть взуття пахло не по-англійськи, бо його ваксував португальський хлопчак.

Наступного ранку Стрейндж прокинувся доволі пізно. Він добре поснідав, а тоді близько години просто блукав вулицями. Лісабон виявився містом з елегантними сучасними спорудами, статуями, площами з аркадами, театрами та крамницями. Стрейнджу почало зрештою здаватися, що, можливо, війна — не така вже й жахлива річ.

Повертаючись до готелю, Стрейндж побачив чотирьох-п’ятьох британських офіцерів, які скупчилися біля входу і щось палко обговорювали. Це була саме та нагода, якої він сподівався. Маг підійшов до товариства, перепросив за втручання, пояснив, хто він такий, і запитав, де в Лісабоні можна знайти лорда Веллінґтона.

Офіцери обернулися й поглянули на Стрейнджа з таким подивом, наче той сказав щось непристойне, але що саме, маг так і не зміг збагнути.

— Лорда Веллінґтона в Лісабоні немає, — промовив один із чоловіків у синьому мундирі та білих гусарських бриджах[186].

— Он як! А коли він повернеться? — поцікавився Стрейндж.

— Повернеться? — здивувався офіцер. — Не раніше, ніж за кілька тижнів чи місяців. А може, й взагалі ніколи.

— То де ж мені його шукати?

— Господи Боже! Та він може бути де завгодно.

— А ви не знаєте, де саме?

Співрозмовник суворо зиркнув на Стрейнджа.

— Лорд Веллінґтон не сидить на одному місці. Лорд Веллінґтон рушає туди, де конче потрібен. А лорд Веллінґтон, — додав він, щоби Стрейндж добре затямив, — потрібен скрізь.

Інший офіцер у яскравому багряному мундирі, щедро прикрашеному срібними галунами, трохи м’якше пояснив:

— Лорд Веллінґтон на Лініях.

— На Лініях? — перепитав Стрейндж.

— Так.

На жаль, це пояснення було не таким зрозумілим і помічним, як хотілося офіцерові. Але Стрейндж вирішив, що вже вдосталь виказав своє невігластво. Бажання щось запитувати згасло.

Фраза «Лорд Веллінґтон на Лініях» звучала дуже курйозно, і коли б Стрейнджа змусили вгадувати, що ж вона означає, він, мабуть, сказав би, що це розмовне назвисько пиятики.

Повернувшись до готелю, Стрейндж попросив швейцара відшукати Джеремі Джонса. Якщо хтось і має постати цілковитим бовдуром перед британською армією, то хай краще це буде Джеремі.

— Ось ти де, — сказав Стрейндж, коли слуга прийшов. — Іди й поспитай у солдатів чи офіцерів, де я можу знайти лорда Веллінґтона.

— Авжеж, сер. Та хіба ви не хочете зробити це самі, сер?

— Цілком неможливо. Маю зайнятися магією.

Джеремі пішов, однак повернувся по вкрай короткім часі.

— Дізнався? — запитав Стрейндж.

— Так, сер! — бадьоро відповів Джеремі. — З цього ніхто не робить таємниці. Лорд Веллінґтон на Лініях.

— Так, але що це означає?

— Ох, перепрошую, сер! Джентльмени казали «на Лініях» так звично, ніби всім про це відомо. Я гадав, що й ви знаєте.

— Що ж, не знаю. Мабуть, мені краще спитати про це Прідо.

М-р Прідо був радий прислужитися: що може бути простіше! М-рові Стрейнджу треба піти до штаб-квартири армії. Там він, без сумніву, знайде його ясновельможність. Це приблизно пів дня їхати верхи. Можливо, більше.

— Як від Тайберна до Ґодалмінґа[187], сер, якщо розумієте.

— Якби ви були такі люб’язні і показали мені на карті…

— Хай Бог милує, сер! — вражено вигукнув м-р Прідо. — Самі ви туди ніколи не дістанетесь. Я знайду когось, хто вас проведе.

Чоловік, якого привів м-р Прідо, виявився помічником інтенданта, який мав справи у Торреш-Ведраше — містечку за чотири-п’ять миль від штаб-квартири. Помічник інтенданта виголосив, що залюбки візьме з собою Стрейнджа і покаже йому дорогу.

«Принаймні, тепер я хоч кудись рухаюся», — подумав маг.

Спершу вони їхали мальовничими долинами, де то там, то сям виднілися крихітні біленькі будиночки та кам’яні млини з коричневими полотняними крилами. Безліч португальських солдатів у коричневій формі постійно крокували дорогою туди-сюди. Траплялися й британські офіцери, чиї яскраві мундири, багряні з голубим, виглядали значно мужніше та войовничіше — принаймні, на патріотичний погляд Стрейнджа. Через три години мандрівники побачили смугу гір, які стіною здіймалися над рівниною.

Коли вони в’їхали у вузьку долину між двома найвищими горами, помічник інтенданта промовив:

— Ось тут і починаються Лінії. Бачите на тому схилі гори форт? — він указав праворуч. «Форт» почав своє життя як млин, але тепер обріс різноманітними укріпленнями на кшталт бастіонів, зубчастих стін та гарматних бійниць. — Ще один форт стоїть на протилежному схилі, — додав помічник, вказавши рукою ліворуч. — А ще на он тому виступі скелі теж фортик примостився. І ще кілька далі й далі, хоч зараз похмуро