Читати книгу - "Руїна та відновлення, Лі Бардуго"

— Я б поїхала до Маленького Палацу, де мене б розніжили й зіпсували. Я б вечеряла з золотих тарілок і ніколи б не мусила докладати зусиль, аби скористатися власною силою. Вона була б природною, як дихання, такою, як їй судилося. І з часом я б забула Керамзін.

— І мене.

— А от тебе — ніколи.

Хлопець вигнув брову.

— Можливо, і тебе, — зізналася я.

Він засміявся.

— Дарклінґ марно й безнадійно шукав би підсилювачі Морозова, аж доки одного дня якийсь трекер, нікчема, отказанець-сирота, вийшов би на кригу в Цибеї.

— Ти припускаєш, що я не загинув у Зморшці.

— У моїй версії тебе й не посилали до Зморшки. Але коли історію розповідатимеш ти, можеш обрати для себе трагічну смерть.

— У такому разі продовжуй.

— Цей нікчема, порожнє місце, жалюгідний сирота…

— Я вже зрозумів.

— …став би першим, хто за століття пошуків побачив оленя. Отже, нам із Дарклінґом неодмінно довелося б вирушити до Цибеї в його величному чорному екіпажі.

— Через сніги?

— На його величних чорних санях, — виправилась я. — Ми б прибули до Чернасті й удостоїли твій підрозділ аудієнції…

— І нам дозволили б зайти до вас чи ми мусили б заповзати на животах, як жалюгідні хробаки, від яких ми не відрізняємося?

— Ви б зайшли, але з неабиякою пошаною. Я б сиділа на високій платформі з коштовностями у волоссі й у золотій кефті.

— Не в чорній?

Я замислилася.

— Можливо, в чорній.

— Це не мало б значення, — зауважив Мал. — Я б однаково не зміг відвести від тебе погляду.

Тепер засміялася я.

— Ні, ти б пускав бісиків Зої.

— Зоя теж там?

— А хіба вона не завжди поруч?

Мал усміхнувся.

— Я б тебе помітив.

— Авжеж, помітив. Я ж, зрештою, Заклинателька Сонця.

— Ти знаєш, що я маю на увазі.

Я опустила погляд, струшуючи зі столу пелюстки.

— А ти колись помічав мене в Керамзіні?

Він довго мовчав, а коли я подивилася на нього, розглядав скляну стелю. Розчервонівся, як буряк.

— Мале.

Хлопець відкашлявся і склав руки на грудях.

— Щиро кажучи, помічав. У мене виникали певні дуже… бентежні думки щодо тебе.

— Справді? — приголомшено перепитала я.

— І кожна з них змушувала мене почуватися винним. Ти мала б бути моєю найкращою подругою, а не… — Він здвигнув плечима і зашарівся ще дужче.

— Ідіот.

— Цей факт давно визнаний і не додає сюжету нічого нового.

— Гаразд, — озвалася я, продовжуючи струшувати пе­люстки. — Байдуже, чи помітив би ти мене, тому що я б тебе помітила.

— Жалюгідного отказанця?

— Саме так, — тихо запевнила я. Мені більше не хотілося кепкувати з нього.

— І що б ти побачила?

— Солдата — зухвалого, пошрамованого, надзвичайного. І тоді був би наш початок.

Він підвівся й підійшов до мене.

— А тепер однаково б настав наш кінець.

Мал казав правду. Навіть у мріях ми не мали майбутнього. Якщо ми якимось чином переживемо завтрашній день, мені доведеться шукати союзу й корони. А Мал буде змушений зна­йти спосіб зберігати в таємниці свій спадок.

Хлопець лагідно обхопив моє обличчя долонями.

— Я б теж був інакший без тебе. Слабший, безвідповідальніший. — Він злегка всміхнувся. — Боявся б темряви. — Він витер із моїх щік сльози. Я й сама не знала, коли вони потек­ли. — Та хоч ким і яким я був би, однаково залишався б твоїм.

І тоді я поцілувала його — зі скорботою, спрагою та всіма роками жаги, з розпачливою надією, що зможу зберегти його тут, у своїх обіймах, і клятим розумінням, що цього не буде. Я притулилася до нього, до його міцних грудей і широких плечей.

— Я сумуватиму за цим, — сказав він, цілуючи мої щоки, підборіддя, повіки. — За твоїм смаком. — Мал притиснувся губами до западинки в мене під вухом. — За твоїм запахом. — Його руки ковзнули моєю спиною. — За тим, яка ти на дотик.

Я різко вдихнула, коли він притиснувся до мене стегнами. Аж раптом Мал відсахнувся, шукаючи поглядом моїх очей.

— Хочу для тебе більшого, — сказав він. — Білої фати у волоссі. Обітниць, яких ми зможемо дотриматись.

— Належної шлюбної ночі? Просто скажи мені, що це не прощання. Це єдина потрібна мені обітниця.

— Я кохаю тебе, Аліно.

Мал знову поцілував мене. Я не почула його відповіді, та мене це не турбувало, адже він торкався моїх вуст своїми, й цієї миті я могла вдати, наче я не спасителька або Свята, а можу просто обрати його, просто жити і бути закоханою. Що в нас буде не одна