Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

Мор, похмурий і сповнений гніву, увійшов до руїн Форлеону. Його очі, схожі на дві безодні, обвели поле, де лежали залишки битви. Серед численних тіл він побачив те, що змусило його зупинитися. Це було тіло Арнестії.

Мор наблизився до бездиханної фігури. Її обличчя було спокійним, але на ньому застигла тінь болю. Він опустився на коліна біля неї, його пальці торкнулися її волосся. Його погляд був сумішшю люті й скорботи.

— Арнестія, — прошепотів він, його голос тремтів. — Я думав, що ти давно мертва, але ти... ти зрадила нашу маму. Ти обрала їхній бік. Ти називала його батьком, того, хто відібрав у нас усе.

Його слова стали гучнішими, наповненими гіркотою і люттю.

— Ти називала батьком вбивцю нашої мами! Як ти могла, сестро? Як ти могла?

Мор на мить зупинився, його дихання було важким. Але потім його голос змінився, став м’яким, майже ніжним.

— Але нічого. Це вже не має значення. Тепер ти будеш зі мною. Моя маленька сестричка завжди буде поруч. Ми знову будемо разом.

Його руки засяяли темною магією, яка почала струмувати в тіло Арнестії. Темрява пульсувала, ніби це було живе дихання. Її тіло почало підніматися, а очі відкрилися, заповнені червоним сяйвом.

— Ось так, сестро, — промовив Мор, його посмішка була сумішшю радості й жаху. — Ти тепер частина мене. Разом ми зруйнуємо цей світ, який нас зрадив.

Арнестія, вже не людина, а тінь колишньої себе, піднялася, тихо стоячи перед своїм братом. Її обличчя було порожнім, позбавленим будь-яких емоцій, окрім тих, які наповнював у неї Мор.

— Іди за мною, сестро. Ми маємо справи.

Мор повернувся, і Арнестія пішла за ним, як вірна тінь, не промовляючи ні слова. 

Мор, стоячи посеред поля, сповненого руїн і тіней минулих битв, підняв руки до неба. Його очі засвітилися червоним вогнем, а темна магія, що вирувала навколо нього, змусила повітря стати густішим і важчим. Його голос, глибокий і резонуючий, рознісся по всьому світу через зв’язок, який він встановив зі своїми монстрами.

— Мої вірні слуги, час настав! Повертайтеся до мене! Збирайтеся біля вашого творця!

Темрява розійшлася по землі, немов тінь, яка торкалася кожного зараженого. Монстри, які розривали людей у містах і селах, які нищили храми і замки, завмерли. Їхні голови повернулися в бік, ніби вони почули заклик, і без вагань всі вони почали рухатися в одному напрямку — до Мора.

У селах і містах запанувала дивна, моторошна тиша. Монстри, які ще хвилину тому руйнували будівлі та полювали на людей, раптово зупинилися, залишивши після себе тільки смерть і руїни. Вони збиралися в колони, десятки тисяч істот марширували, покірні єдиній волі. Кожен крок їхніх спотворених тіл змушував землю здригатися.

На полі, де стояв Мор, уже з’являлися перші групи. Вони приходили з усіх боків: монстри з червоними очима, вкриті темними прожилками, розірвані залишки людей і навіть звірі, що піддалися впливу магії. Армія розширювалася з кожною хвилиною, стаючи справжнім морем темряви.

Мор стояв нерухомо, спостерігаючи, як його творіння займають свої місця. Його посмішка стала ще ширшою, коли він побачив, як з кожної сторони світу до нього з'їжджаються хвилі жаху.

— Ось так, мої діти. Ви — моя міць, моя помста, моє вічне правління. Разом ми зітремо цей світ до попелу.

Він підняв руку, і його голос став громовим, пронизуючи небо:

— Ми вирушаємо до нашої найбільшої перемоги. До Цитаделі! Нехай їхні стіни здригнуться, а серця наповняться страхом, якого вони не знали ніколи!

Монстри ревіли в унісон, звук від якого холонула кров. Мор, в оточенні десятків тисяч своїх створінь, рушив уперед, несучи за собою хвилю смерті й темряви.