Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

Камілло

Ці дні промайнули так швидко, що я ледь встиг відчути їхній плин. Хоча деякі речі все ж не могли лишитися непоміченими. Наприклад, відстороненість Вікторії. Схоже це почалось після того поцілунку. Хоча, як «схоже»? Це так і було! І як би я не намагався з нею поговорити, вона щоразу знаходила привід уникнути розмови: «справи», «робота», «фотосесія». Усе, що завгодно, аби тільки не зупинятися поруч зі мною надовго. І це відчувалося гостріше за будь-які слова.

І поки, майже увесь час Вікторія зникала на своїй новій роботі, я був завантажений своїми тренувальними зборами, які займали увесь день, і втома поглинала мене, як тільки я повертався додому. Тому бажання говорити з кимось в мене не було абсолютно. Можливо, це і добре.. В мене більше часу було на роздуми та для самоти. Власне, думаю, Вікторія теж з цим би погодилась… Але навіть у ті вечори, коли ми майже не бачили одне одного, я не міг не думати про ті миті, коли ми проводили час разом. Чесно кажучи, мені цього бракувало.

— Кірін, Луїза? — здивовано перепитав я, не вірячи своїм очам. Переді мною стояли вони, двоє, як тільки-но я відчинив ворота свого маєтку. — Що ви робите тут? Ще й… удвох?

— І тобі привіт, красунчику, — Луїза швидко підійшла й залишила легкий поцілунок на моїй щоці, поки брат уважно стежив за її граційною ходьбою. Її усмішка сяяла, а рухи були впевненими, як завжди. — Я приїхала до Вікторії, однак привезла і тобі сюрприз. Ось, свіжий номер журналу, який завтра вийде у тираж.

Вона буквально втиснула мені журнал у груди, а потім майнула повз мене, очевидно, побачивши Вікторію біля будинку. Адже, звідти одразу долинули радісні вигуки й привітання.

— Нарешті можу сказати «привіт», — обійняв мене Кірін із тією ж дружньою посмішкою. — В тебе тут так весело, що я вже й забув, як це бути в будинку самого Бореллі.

— Сьогодні по-справжньому весело, — буркнув я, опустивши очі на журнал. На обкладинці красувалися ми з Вікторією. Це фото зробили під час нашої недавньої фотосесії. Глянцеві сторінки виглядали привабливо, але мені було важко зосередитися на них.

— Щось трапилось?

— Завтра весілля… — сказав я, скручуючи журнал у трубку. — Як ти думаєш?

— Невже ти так хвилюєшся? — засміявшись запитав Кірін, йдучи поруч зі мною до будинку.

— Не скажу, що хвилююсь… але.. — мій погляд знову перемістився на Вікторію та Луїзу, які сиділи біля басейну й активно щось обговорювали. — Але хвилююсь.

— Усе буде добре, — впевнено заявив Кірін. — Кармен усе організувала. Якщо вона взялася за справу, жодних катастроф не буде.

— Це не про організацію, — зітхнув я, спробувавши натягнути на обличчя усмішку. — Але… байдуже. Ти привіз обручки?

— Ображаєш мене.

Брат посміхнувся, витягуючи зі свого портфеля маленьку оксамитову коробочку.

— Ледве переконав старого, що я твій кузен.

— Серйозно? Він тебе не впізнав? — здивувався я, зосередившись на коробці.

— Звісно, впізнав, проте вирішив пожартувати, — він похитав головою. — Дід усе ще той же хитрюга.

І поки Кірін розповідав щось про нові деталі щодо вже нашого спільного проєкту, я відкрив коробочку й на кілька секунд завмер. Так, я слухав брата, авжеж. На щастя, я міг робити декілька справ одночасно, проте на трішки моя увага все ж таки перемкнулась на ці дивовижні обручки. Вони були ідеальними. Витончені, мінімалістичні, утім водночас вишукані. Я міг уявити, як вони виглядатимуть на руці Вікторії, і це чомусь викликало в мені теплий трепет. Вона все ще не бачила їх. І напевно, взагалі не знає нічого щодо них, адже я запевнив її, що це одне з того, що я беру виключно на себе.

— Тому, я гадаю, що після твого старту в сезоні я планую ще кілька важливих переговорів із партнерами, і сподіваюсь, ще більше інвесторів підключиться до нас, — Кірін раптом зупинився, витягаючи телефон із кишені. — Пробач, терміновий дзвінок.

Я кивнув, і поки він говорив, мій погляд знову опинився на дівчатах. Вони продовжували щось інтенсивно обговорювати, показуючи одна одній щось в телефонах. Здається, вони знайшли спільну мову аж занадто добре. І я справді був щасливий. Вікторія виглядала так, ніби знайшла себе серед нових людей, і це було безцінно.

— Пробач, Камілло, але мені треба бігти, — раптом сказав Кірін, поклавши руку мені на плече.

— Я гадав, ти залишишся на вечерю у нас..

— Хотів би, але не цього разу. Ніколь чекає, а мама прихворіла, — він потиснув мені руку, посміхаючись. — Бувай, брате.

Я провів його поглядом, а потім знову опустив очі на обручки. Завтра буде новий день. Можливо, найважливіший у моєму житті, а можливо й ні.. Я ще раз зітхнув, обережно закривши коробочку з обручками. Її гладка оксамитова поверхня здавалася чимось більшим, ніж просто символом. Усе, що мало статися завтра, крутилася в моїй голові, мов вир. І на щастя, раптом мене відволікли голоси з боку басейну. Луїза та Вікторія сміялися, а їхній сміх звучав легко й щиро.

Я повільно підійшов до них, сховавши коробку в кишеню. Обидві дівчини підняли голови, коли я зупинився поруч.

— Щось трапилося? — запитала Вікторія, уважно дивлячись на мене своїми великими темними очима.