Читати книгу - "Сет кохання та поразки , Ксандер Демір"

— Ні, — я посміхнувся, сідаючи навпроти. — Просто вирішив перевірити, чи не розробляєте ви план втечі з весілля.

Луїза засміялася, приклавши руку до грудей.

— Камілло, ти вже готовий стати драматургом. Ніхто нікуди не тікає. Правда, Вікторіє?

Вікторія тільки хитнула головою, але її усмішка була м'якою.

— Сподіваюся, це справді так, — сказав я, дивлячись на неї довше, ніж мав би. Вона одразу відвела погляд, знову зосередившись на чашці з якимось фрешем.

— Що ж.. мені вже час, — втрутилася Луїза, піднімаючись зі стільця. — Треба ще багато чого доробити до завтрашнього дня. Вікторія, ми на зв’язку.

— Звісно, дякую тобі, Луїзо, — Вікторія коротко обійняла подругу, яка швидко рушила до свого авто, залишаючи нас удвох.

— Я завадив вам? — обережно перепитав я, вагаючись сісти на те місце, де щойно сиділа Луїза.

— Ні-і, — Вікторія похитала головою, ледь помітно посміхнувшись. — Вона справді вже спізнювалась.

Зрештою, я сів навпроти, поклавши руки на стіл, і коротко оглянув дівчину. Вікторія виглядала трохи втомленою, проте в її погляді все ще сяяла іскра, яка завжди привертала мою увагу. На ній була проста біла блуза та легка спідниця, і це було настільки природно, що я на мить забув про все..

Тиша між нами тривала лише кілька секунд, перш ніж ми почули звук автомобіля на під’їзній доріжці. Моє серце стислося настільки, що я відчув кожен його удар, і тільки здивований голос Вікторії змусив мене вдихнути.

— Ти когось чекаєш? — вона зупинила на мені пильний погляд, її брови зійшлися, видаючи легке занепокоєння.

— Не зовсім, — пробурмотів я, підводячись.

Моя здогадка підтвердилася, щойно ворота відчинилися. На порозі стояли вони — мама та батько. Їхня несподівана поява була останнім, чого я очікував. Звісно, рев мотора привернув увагу і бабусі, яка одразу вибігла назустріч.

— Іринко, Валеріо! — її голос прозвучав тепло і привітно. — Ви вже тут?

Мама, як завжди, випромінювала елегантність і впевненість, обійняла бабусю, подарувавши їй свою вишукану посмішку.

— Ми вирішили приїхати раніше, — спокійно пояснила вона. — І привезли з собою чудовий настрій.

— Так, чудовий, — буркнув я, переводячи погляд на батька, який, як завжди, зберігав холодний вираз обличчя.

— Камілло, — тихо зупинила мене Вікторія, встаючи поруч зі мною.

— Ти знала про це? — прошепотів я, закриваючи очі. Але вона тільки заперечно похитала головою. — Ну.. це й не дивно.

Мама нарешті помітила нас і направилася в наш бік із посмішкою, яка не могла приховати її звички оцінювати кожного, кого бачила.

— Камілло, — звернулася вона, і я відчув, як моє обличчя мимоволі напружилося. — Ти зовсім не радий нас бачити?

— Постарайся бути привітним, — тихо прошепотіла Вікторія, перш ніж ми рушили назустріч.

— Авжеж радий, — і я намагався з усіх сил змусити свій голос звучати саме так, хоча це далося важко. — Однак, я гадав побачити вас вже завтра… на.. весіллі.

— Ми вирішили приїхати до вас на вечерю.. Все ж таки, давно не бачились.. — мама швидко перевела розмову в більш мирне русло, не чекаючи на запрошення. — Ми вирішили, що вечеря буде чудовою нагодою познайомитися ближче з твоєю нареченою, — мама кивнула в бік Вікторії, а батько все ще стояв мовчки, ховаючи за непроникним виразом обличчя свої думки. — Вікторія, так?

— Так, — твердо відповів я. — Ви вже бачились раніше, але.. представлю вас. Вікторія, це моя мама Ірина, а це мій…

— Дальній родич Камілло, — різко втрутився батько, попри те, що до цього увесь час мовчав. Навіть не глянув на мене. — Валеріо Бореллі.

Я гірко усміхнувся, хмикнувши. Я очікував всього, проте.. напевно не цього.. точно не зараз. Я різко відвів очі вбік, намагаючись уникати будь-якого погляду. Я відчував як усе стискається всередині.. і точно виходить з-під контролю.

— Рада познайомитися, — сказала Вікторія, намагаючись звучати впевнено, хоча її напружена усмішка говорила інше.

— Вибачте, що так без запрошення, — додала мама, і я тільки зітхнув, не знаходячи слів для відповіді.

— Е-е-ей! — на щастя, дідусь вирвав нас з цієї незручної ситуації., з’явившись на порозі. — Досить базікати! Там ледве овочі не згоріли!

— Ох, я ж зовсім забула! — сплеснула руками бабуся. — Все, йдімо. Я вже майже накрила на стіл.

— Ви йдіть, а я скоро підійду, — тихо додав я, тікаючи в будинок, щоб хоч трохи зібратися з думками.

Тривога тиснула на мої груди, і кожен крок до будинку здавався важчим за попередній. Я не хотів залишатися тут, і вже точно не хотів вечеряти з ними всіма за одним столом. Відчуття було таке, ніби кожен мій крок знову веде до старих ран, які я роками намагався не зачіпати.

Батькові слова, вимовлені з тим самим холодним презирством, з яким він дивився на мене все життя, розносилися луною в моїй голові: «Дальній родич». Він щойно приїхав і одразу показав, що я для нього ніщо. У стінах мого ж маєтку, який я створив власними силами!