Читати книгу - "Постріл із глибин"

Така зміна у владі була частково обґрунтована настроями населення, яке тривожила кривава різанина в окопах. Субмарини здавалися їм диво-зброєю — Wunderwaffe, — яка могла швидко поставити Британію на коліна, якщо припинити її обмежувати. Настрої суспільства збіглися з фундаментальними змінами в німецькому підході до військово-морської справи, у чому не останню роль відіграли Швіґер та U-20.

Протягом осені 1916 року Швіґер продовжував подавати приклад усім іншим командирам субмарин і топив корабель за кораблем. Але в листопаді він опинився в біді. Повертаючись із тритижневого патрулювання в Західних підходах, субмарина в тумані сіла на мілину приблизно у 20 футах від узбережжя Данії. Швіґер відправив прохання про допомогу, і реакція була приголомшливою. Адмірал Шеер відправив на місце події есмінець, щоб відтягти U-20 з мілини, а також цілу бойову ескадру з крейсерів та лінійних кораблів — забезпечити захист. Але U-20 усе одно залишилась у полоні. Швіґеру було наказано знищити субмарину, щоб вона не потрапила в руки ворога, і він підірвав дві торпеди в носовій частині. Якщо він хотів повністю зруйнувати судно, то це йому не вдалося: ніс був понівечений, але решта субмарини та палубна гармата лишилися цілими. Вони були вриті в пісок на глибині близько 15 футів, і їх чудово було видно з берега.

Тим часом у Лондоні в Кімнату 40 почали надходити перехоплені повідомлення, які свідчили про те, що відбувається щось надзвичайне. У журналі Кімнати 40 зазначається: «Значне хвилювання та активність»[764]. Адміралтейство відправило на місце подій субмарину, капітан якої побачив там чотири лінійні кораблі. Випустивши чотири торпеди, він зміг підбити два з них, але жоден не затонув.

Ця подія справила рішучий вплив на військово-морську стратегію Німеччини. Спочатку кайзер Вільгельм докоряв адміралові Шееру за те, що той ризикував стількома кораблями заради однієї субмарини. Але Шеер не погодився й зазначив, що субмарини замінили Флот відкритого моря на посаді головної атакувальної зброї Німеччини. Флот ховався на базах, начебто очікуючи на велику битву, — він так і не досяг ніяких успіхів. Надалі, сказав Шеер Вільгельму, флот «має присвятити себе одному завданню — виводити субмарини в море та безпечно повертати їх додому»[765]. Шеер переконував, що особливу вагу має саме U-20, бо якщо Королівському флоту вдасться захопити або знищити субмарину, яка потопила «Лузитанію», «то це стане приводом для радощів британської влади».

Він також сказав Вільгельмові, що для підтримання сміливості — своєї «запальності» — командири мають бути впевнені, що їх не кинуть напризволяще в разі труднощів. «Для нас кожна субмарина дуже важлива,— заявив Шеер, — і варто ризикувати навіть усім наявним флотом, щоб забезпечити їй підтримку та допомогу»[766].

На той момент флот підводних човнів Німеччини досяг уже такого розміру, що дійсно мав потенціал стати загрозливою силою. У травні 1915-го в німців було лише тридцять субмарин, але в 1917-му їх було вже більше сотні, і в основному вони були більшими та потужнішими за U-20 Швіґера й мали на борту більше торпед. З таким сильним новим флотом тиск із закликами використати його на повну потужність тільки збільшувався.

Німецький адмірал Геннінг фон Гольцендорфф винайшов настільки непереборний план, що йому вдалося примирити прибічників і противників необмеженої війни. Він запропонував дати свободу всім німецьким субмаринам та дозволити їм топити всі кораблі, що заходять у зону бойових дій, — так, за його планами, війна скінчиться за шість місяців. Не п’ять і не сім, а саме шість. Він розрахував, що для успіху плану треба діяти 1 лютого 1917 року, і ні на день пізніше. Однаково, чи ця кампанія втягне у війну Америку, вважав він, бо війна закінчиться раніше, ніж Штати встигнуть мобілізувати свої сили. Цей план — аналог наземного плану Шліффена — був типовим для німецького методичного підходу. Щоправда, ніхто наче й не визнавав, що в ньому була чимала частина самообману. Гольцендорфф хвалився: «Даю слово морського офіцера, що жоден американець не ступить ногою на континент!»[767]

Восьмого січня 1917 року всі цивільні та військові лідери Німеччини зібрались у Плессі в палаці кайзера Вільгельма, щоб обговорити план. Наступного вечора Вільгельм як верховний головнокомандувач підписав указ про втілення плану — рішення, яке пізніше виявиться найбільш фатальним за всю війну. Шістнадцятого січня Міністерство закордонних справ відправило повідомлення про початок нової кампанії послу Бернсторффу у Вашингтоні — його слід було передати секретареві Лансінгу 31 січня — напередодні початку нової кампанії. Такий час було обрано навмисне, щоб образити Вільсона: у нього не залишалося часу на протест чи переговори. Повідомлення було передане на тлі того, що Бернсторфф розвивав ідею про мирні наміри Німеччини.

Вільсон був обурений, але не став сприймати це оголошення як достатній привід для війни. Він тоді не знав, що було й друге, цілковито таємне повідомлення, яке супроводжувало отримане. Воно призначалося лише для Бернсторффа, але обидва їх перехопили та передали в підрозділ розвідки під командуванням Блінкера Холла в старому приміщенні Адміралтейства в Лондоні, звідки тепер керували другою, вкрай засекреченою діяльністю одного з підрозділів Кімнати 40 — перехопленням дипломатичних повідомлень. Як німецьких, так і, до речі, американських.

Першим із підлеглих Холла, хто усвідомив усю важливість другого повідомлення, був один із найкращих дешифрувальників капітан-лейтенант Найджел де Ґрей. Уранці 17 січня 1917 року, у середу, Холл та його колега сиділи у своєму кабінеті за звичайними справами. Раптом зайшов Ґрей.

«Начрозе, — звернувся він скорочено до начальника розвідки, — ви хочете, щоб Америка вступила у війну?»[768]

«Так, хлопчику мій. А що?» — відповів він.

Де Ґрей пояснив, що отримав «доволі приголомшливе» повідомлення. Його перехопили за день до того, і всього тексту де Ґрей ще не мав. Однак те, що він уже встиг розшифрувати, здалося йому надто неправдоподібним.

Холл прочитав ту частину повідомлення три або чотири рази. Мовчки. «Не пам’ятаю жодного разу, щоб я був більш схвильований», — писав він потім.

Але дуже швидко він зрозумів, що настільки важливе повідомлення становить проблему. Якщо все розкрити зараз, це поставить під загрозу таємницю існування Кімнати 40. Крім того, існувала проблема надійності повідомлення, адже сам зміст його викликав скептичне ставлення.

Ця телеграма була від міністра закордонних справ Німеччини Артура Циммермана. Код, який