Читати книгу - "Протистояння. Том 1"

Він потягся пальцем до кнопки «СТОП», а тоді подумав: що робитиме, якщо застрягне між поверхами? Перш ніж він здобувся на відповідь, ліфт зупинився — плавно, як завжди.

А що, як за дверима озброєні військові?

Та коли ліфт відчинився, єдиним його вартовим виявилася мертва жінка в уніформі медсестри. Вона скрутилася в позу ембріона біля дверей із табличкою «ЖІН».

Стю так довго дивився на неї, що ліфтові двері почали зачинятися. Він виставив руку, і двері слухняно роз’їхалися. Стю вийшов із ліфта. Коридор вів до Т-подібного розгалуження, тож він рушив до нього, обійшовши мертву медсестру широким півколом.

Ззаду почувся шум, і Стю крутнувся до нього, вихопивши револьвер, та то лише зачинилися ліфтові двері. Він подивився на них, глитнув і пішов далі. Гумова рука повернулася й почала вигравати мелодії на його хребті, нашіптувати, що досить уже походжати — час забиратися, доки хтось… або щось не схопило його. Луна його кроків у півтемних коридорах адміністративного крила була аж надто моторошна. «Хочеш погратися, Стюарте? Чудово». Повз нього миготіли двері з матовим склом, і кожні прагнули розповісти свою історію: ДОКТОР СЛОУН. ЗАПИСИ Й РОЗШИФРОВКИ. МІСТЕР БЕЛЛІНҐЕР. МІКРОПЛІВКА. КОПІЇ ФАЙЛІВ. МІСІС ВІҐҐЗ. «Мабуть, та, що з капустяної грядки»[158], — подумав Стю.

На розгалуженні стояв питний фонтанчик, та від теплої хлорованої води його шлунок аж підскочив. Ліворуч виходу не було — на вимощеній кахлями стіні висіла табличка з помаранчевою стрілкою та написом «БІБЛІОТЕКА». Здавалося, коридор тягся в тому напрямку на кілька миль. За п’ятдесят ярдів лежав труп чоловіка в білому комбінезоні — він скидався на чудернацьку тварину, яку викинуло на стерильний пляж.

Самовладання почало кульгати. Ця установа виявилася значно, значно більшою, ніж він собі уявляв. Не те щоб він мав підстави для ґрунтовних припущень: коли Стю сюди привезли, його провели двома коридорами, підняли ліфтом і посадили до кімнати. Але тепер йому вже здавалося, що будівля мала розмір центральних лікарень у великих містах. Тут можна було протинятися з кілька годин — дослухаєшся до луни власних кроків, подеколи наштовхуєшся на трупи… Тіла валялися всюди, наче трофеї в якійсь страховинній грі в пошуки скарбів. Стю пригадав, як відвозив свою дружину Норму до лікарні в Х’юстоні, де їй діагностували рак. Куди б ти не пішов, десь поблизу висіла мапа зі стрілкою, що вказувала на яскраву цятку. «ВИ ТУТ» — було написано на кожній із тих стрілок. Такі мапи розвішували в лікарнях, щоб відвідувачі не губилися. Як от він. Загубився. Ох, малий, кепські справи. Дуже кепські.

— Навіть не думай зараз впадати в тхарн. Вихід десь тут, — сказав він.

Йому відповіла химерна, бездушна луна. Стю не збирався промовляти це вголос — стало тільки гірше.

Він повернувся праворуч, спиною до бібліотечного крила, проминув низку офісів, вийшов до ще одного коридору й завернув туди. Почав озиратися, запевняючи себе в тому, що ніхто його не переслідує, наприклад Елдер, але вірилося важко. Коридор упирався в замкнені двері з написом «РАДІОЛОГІЧНЕ ВІДДІЛЕННЯ». На ручці висіла записка: «ЗАЧИНЕНО ДО ПОДАЛЬШИХ ВКАЗІВОК. РЕНДАЛЛ».

Стю повернувся назад, зазирнув за ріг і поглянув туди, звідки прийшов. На відстані труп у комбінезоні здавався білою цяткою, однак від його нерухомості й довічності Стю захотілося кинутися навтьоки.

Він повернувся спиною до мерця й рушив праворуч. За двадцять ярдів коридор знову розходився в різні боки. Стю повернув праворуч і пройшов кілька офісів. Коридор упирався в мікробіологічну лабораторію. В одному з її відсіків на столі розлігся молодик у шортах. Він був у коматозному стані, з рота й носа текла кров. Дихання в його грудях деренчало подібно до того, як шурхоче жовтневий вітер у сухій кукурудзі.

І тоді Стю дійсно зірвався на біг. Він бігав коридорами, дедалі більше впевнюючись, що виходу немає, а якщо і є, то на іншому поверсі. Стю переслідувала луна кроків, і йому уявлялося, що перед смертю Елдер із Віком пустили по його сліду загін військових привидів-полісменів. А тоді цю фантазію витіснила інша, що нагадала Стю про химерні жахіття, які снилися йому останні кілька ночей. Цей образ набув такої сили, що йому стало лячно озиратися: Стю боявся побачити, що за ним крокує щось у білому комбінезоні — страхіття без обличчя, із самою лише темрявою за віконцем з оргскла, прибулець з-поза меж часу, простору й здорового глузду.

Важко дихаючи, Стю завернув за ріг і пробіг десять кроків, перш ніж зрозумів, що потрапив у глухий кут. Він врізався у двері з табличкою. На табличці був напис «ВИХІД».

Упевнений, що ручка не провернеться, Стю взявся за неї, однак вийшло якраз навпаки, і двері відчинилися без зайвих зусиль. Він збіг чотирма сходинками до ще одних дверей. Ліворуч у густу пітьму спускалися ще одні сходи. Верхня половина дверей мала велику прозору шибку, перекреслену грубим дротом. За склом виднілася лише ніч — прекрасна літня ніч — і стільки свободи, що й не снилося.

Стю стояв і зачаровано дивився на це чудо, коли з темряви сходового колодязя вигулькнула рука й схопила його за гомілку. Він хапнув ротом повітря, і воно колючками дряпнуло його горлянку. Стю озирнувся. Його шлунок перетворився на шматок льоду, коли він побачив закривавлене, вишкірене в посмішці обличчя, що визирало на нього з пітьми.

— Спускайся та поласуй зі мною курятиною, солоденький, — прошепотіло воно хрипким, помираючим голосом. — Тут та-а-а-ак темно…

Стю закричав і спробував вирватися. Вишкірена потвора, що сиділа в темряві, не відпускала — вона розмовляла з ним, посміхалася й хихотіла. З кутиків її рота стікали кров та жовч. Стю копнув руку, яка тримала його гомілку, потім тупнув по ній ногою. Обличчя, що висіло в пітьмі сходового колодязя, зникло. Кілька разів гучно грюкнуло… а тоді воно заволало. Від болю чи люті — Стю не міг розрізнити. Йому було байдуже. Він ударив двері плечем. Вони розчахнулись, і Стю вискочив надвір, розмахуючи руками, щоб утримати рівновагу. Та це не допомогло, і він упав на зацементовану доріжку.

Він сів, повільно й сторожко. Крики з темряви вщухли. Його обличчя торкнувся прохолодний вечірній вітерець та висушив піт на лобі. З відчуттям, дуже подібним до зачудування, Стю побачив перед собою траву та квітники. Жодна ніч не була такою