Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

Як усе міняється. Як все минуле зникає геть, відступаючи перед новим. І так все життя – одне відходить, інше приходить. Такий закон. Закон життя. Важкий закон. Але так необхідно.

Адже, якщо одне не піде, то не прийде інше. Якби він не зустрівся з Ален, то не почався б увесь цей процес і все йшло би в старому руслі. Все так би залишилося як і було до. І все було б як і раніше. Але нове порушило старий порядок. Воно підштовхнуло його до рішення, якого він так боявся. Ось воно як.

Роан слухав розповідь брата наче в тумані. Він згадував все те, про що так радісно розповідав брат. Йому це було чужим. Адже він завжди мріяв про щось більше ані просто жити. А брат?

Брат був більше приземлений. Він бачив те, що було. І не шукав того, чого нема. Він був реалістом і навряд чи коли-небудь жив ілюзіями і надіями. Він чітко розумів чого від нього чекає життя і діяв відповідним чином. Він працював. Працював важко, не покладаючи рук. Він був завжди набагато простішим від Роана, і не бажав літати в хмарах. Ось вона – різниця між ними.

– Ти мене зовсім не слухаєш! – нарешті сказав Гера. – Заснув чи що?

– Ні, ні я просто закрив очі аби краще згадувати. Це ж все було так давно, що я навіть не дуже можу пригадати.

Брат усміхнувся. Не може він згадати. Ну звісно. Просто не хоче сказати, як йому цього не треба.

– Ти зажди намагаєшся скрити свою думку. – сказав брат. – Особливо, якщо тобі щось не подобалося. Тоді ти завжди робив вигляд, що наче б то слухаєш а сам думав про щось своє. Чи не так? Я ж бо тебе добре знаю. Чесно кажучи, я ніколи не міг тебе зрозуміти. Чому просто не сказати?

– Тому, що в процесі розмови ти можеш розказати те, що мене може справді зацікавити. Або для мене має якесь значення. Я ж не знаю, що ти можеш знати такого, що мене б зацікавило.

– Ти завжди вмів знаходити собі оправдання. Ну добре, пішли пити чай. А потім я тобі ще дещо розповім. Багато чого. І повір мені, то все буде тобі цікавим.