Читати книгу - "Подорож на край ночі"

— Ти ще не спиш? — запитав я.

— Атож! — відповів Робінзон. — Ходив на будівництво!

— А дошки тобі навіщо? Теж будуватимеш? Може, труну зіб'єш? Ти, мабуть, украв їх.

— Та ні, кролячу клітку…

— То тепер ти розводиш кролів?

— Ні, це для Анруїв.

— Анруїв? Хіба вони мають кролів?

— Атож, троє, і вони хочуть, щоб кролики жили на малому подвір'ї, знаєш, там, де їхня стара живе…

— То це ти поночі майструєш кролячі клітки? Дивний ти час собі обрав…

— Та це його жінці заманулося.

— Ну й забаганки! Навіщо їй ті кролі? Продаватиме? Чи, може, шапки пошиє?

— Знаєш, спитай її саму, як побачиш, а я працюю тому, що мені дають сотню франків.

А проте забаганка збивати серед ночі кролячі клітки й далі видавалась мені дивною. Я перепитав, але Робінзон заговорив про інше.

— А як ти потрапив до них? — запитав я знову. — Адже Анруїв ти не знав?

— Слухай, мене привела до них стара, ще тоді, як я здибався з нею в тебе на консультації… Стара, коли на неї найде, так дуже балакуча… Ти навіть не здогадуєшся… Вона ж нікуди не виходила… Тож ми з нею стали як приятелі, а потім я подружився й з ними… Бо, знаєш, є люди, яким я цікавий!

— Цього ти й не казав мені ніколи. Та якщо ти бував у них, то повинен знати: вони й далі хочуть запроторити стару до божевільні?

— Ні, казали, що не можуть.

Я відчував, що наша розмова вкрай прикра Робінзонові, він не знав, як відкараскатись від мене. Та що дужче він прагнув уникнути моїх запитань, то палкіше я жадав про все дізнатися.

— Бачиш, життя — штука сувора, ти згоден? І в ньому треба вміти крутитися, так? — невпевнено тягнув Робінзон. Проте я знову повернув його до теми, надумавши не дати йому відкрутитись.

— Кажуть, ніби в Анруїв набагато більше грошей, ніж здається. А ти що мені скажеш, ти ж тепер ходиш до них?

— Атож, гроші, напевне, в них водяться, але, хай там як, їм дуже кортить позбутися старої!

Що ж, ховати правду Робінзон ніколи не вмів.

— Життя дедалі дорожчає, і тому вони хочуть спекатися її. Навіть сказали, ніби ти не хочеш засвідчити, що вона божевільна. Це правда?

І Іро ге, не вимагаючи відповіді, одразу запитав, де я був: — Ти ходив на виклик?

Я розповів йому трохи про оказію з тим чолов'ягою, що й досі, напевне, десь вештається. Робінзон розреготавсь і водночас закашлявся. Кашель так перегнув його, що в темряві я майже не бачив його постаті, насилу добачаючи самі руки, які він підніс до рота і які в пітьмі скидалися на тремку велику білу квітку. Кашель не припинявся.

— Це все протяги! — вимовив він нарешті ледве чутно, коли ми дійшли до його дому. — Атож, у моїй квартирі самі протяги! Ще й блохи дошкуляють! А в тебе є блохи?

Блохи в мене були.

— Ще б пак, — була моя відповідь, — я набираюся їх від хворих.

— А тобі не здається, що хворі смердять сциклинами? — запитав він далі.

— Авжеж, іще й потом…

— А все-таки, — протяг він після роздумів, — сам я дуже б хотів працювати санітаром.

— Чому?

— Бачиш, дарма навіть казати, люди, якщо в них гаразд із здоров'ям, наганяють на тебе страх… Надто після війни… Я знаю, про що вони думають… Цього вони й самі не завжди усвідомлюють… А я от знаю… Коли вони здорові, то думають тільки про те, як занапастити тебе… А коли хворі, то тут і мови нема — боїшся їх менше… Тому я й кажу: коли вони здорові, від них можна сподіватися чого завгодно. Хіба не правда?

— Чистісінька правда! — мусив я кивнути головою. — А ти? Хіба не тому ти став лікарем? — знову запитав Робінзон. Думаючи над відповіддю, я збагнув, що Робінзон, напевне, має слушність. Аж тут у нього знову почався тяжкий напад кашлю.

— Ти, мабуть, ноги промочив, тиняючись ночами, тільки плеврит собі заробиш. Іди додому та ляж, — порадив я.

Невпинні напади кашлю вочевидь дратували Робінзона.

— Пусте, зате бабцю Анруй тепер неодмінно вхопить грип! — регочучи, закашляв Робінзон мені у вухо.

— Як це?

— Потім побачиш! — відповів Робінзон.

— Що вони там надумали?

— Про це я ще довго не зможу говорити… Колись сам побачиш…

— Робінзоне, ану викладай, це, певне, якесь паскудство, ти ж знаєш, я ніколи нічого не переказую.

Тепер Робінзонові раптом закортіло розповісти мені геть усе, щоб, либонь, одразу довести, що він не такий-то боягуз і невдаха, як здається.

— Кажи! — стиха підохочував я його. — Ти ж знаєш, я нікому не розкажу.

Адже Робінзонові, щоб признатись, було потрібне якесь виправдання.

— Щира правда, ти вмієш мовчати, — визнав Робінзон. — Що ж, як виказувати, то все, хотів, так слухай.

Тієї пори на бульварі Контюманс ми були геть самотні.

— Пам'ятаєш, — почав Робінзон, — оповідку про торгівця морквою? Попервах я нічогісінько не пригадував.

— Таж ти знаєш її! — наполягав Робінзон. — Ти ж сам і розповів!

— А! Авжеж, — одразу пригадав я той випадок. — Залізничник з вулиці Брюмер? Що пішов красти кролів, і йому в яйця бахнула петарда?

— От бачиш, ти згадав, він пішов до зеленяра з Аржантейської набережної…

— Авжеж! Тепер я вже знаю. Ну й що? — запитав я, бо ще не бачив зв'язку між цією давньою пригодою і бабцею Анруй. Але Робінзон не забарився пояснити мені все до останку.

— Ти ще не розумієш?

— Ні, — відповів я, а наступної миті вже не зважувавсь розуміти…

— Довгенько ж до тебе доходить!

— Ти, здається, ступив на слизьке, — не стримав я докору. — Невже ти справді намірився вбити стару Анруй, аби догодити її невістці?

— Ох, знаєш, мені досить, що я змайструю клітку, як вони просять… Петарду вони й самі покладуть, як захочуть.

— Скільки вони дають тобі?

— Сотню франків за дошки, двісті п'ятдесят за роботу і ще тисячу — за саму оповідку. Й розумієш… це тільки початок… Ця історія, коли її добре подати, — не гірша від справжньої ренти! Ну, хлопче, тепер ти уявляєш?

Я й справді уявив, причому не дуже й здивувався. Все, що кажуть людям у таких випадках, аби відвернути їх від лихого задуму, завжди непереконливе. Хіба життя було до них ласкаве? До кого й до чого вони мають пройматися жалем? З якої речі? Задля своїх ближніх? А чи бачив хто коли-небудь, щоб хтось пішов у пекло і лишився там замість ближнього? Ніколи. Зате кожен бачив, як того ближнього туди