Читати книгу - "Війна з саламандрами. Мати. Оповідання"

— Ні, не пам'ятаю, — сказала Ружена, підвівши до нього бліде обличчя; в холодному присмерку її очі сяяли, мов зірки. — Чого ти такий, Їржі?

Його ніби аж морозило від хвилювання. Він погладив сестру по голові.

— Годі вже про ті гроші. Як добре, що ти прийшла до мене! Боже, який я радий! Наче, хтось відчинив мені вікно… між тими дзеркалами! Ти можеш це уявити? Адже я весь час думав і дбав тільки про себе! Я вже остогид собі, утомився від себе, а нічого іншого не мав… І ніякого сенсу в цьому не було! Ти пам'ятаєш, як тоді падали зорі і ти щось загадувала? Що б ти загадала тепер, якби оце впала зоря?

— Що б я загадала? — Ружена солодко всміхнулася — Щось для себе… Ні, і для тебе, щоб у тебе щось справдилося.

— А мені нічого не треба, Ружено, я радий, що позбувся… Скажи, як ти влаштуєшся? Стривай, завтра я знайду для тебе гарненьку кімнатку, з вікном на парк абощо. Бо у мене вікно на подвір'я, і вдень, коли нема зірок, вигляд не дуже веселий. А тобі треба щось краще, щоб було на що глянути…

Розпалившись, він бігав по кімнаті, укладав плани на майбутнє, радіючи кожній новій подробиці, сміявся, сипав словами, обіцяв, і се, й те… Е, що там помешкання, робота, гроші! Все це буде; головне — що почалося нове життя! Він відчував, як блищать у темряві сестрині очі, як вони всміхаються, як стежать за ним, сяючи від захвату. Йому хотілося сміятись, голосно реготати з радості, і він усе говорив, говорив; тоді обоє, знесилені, зморені щастям, утомлені розмовою, замовкали в порозумінні й відпочивали.

Врешті він уклав сестру спати; вона не опиралась його кумедному материнському піклуванню, але вже не мала сили дякувати. Проте, підводячи погляд від паки газет, де він шукав оголошень про вільні кімнати, Їржі зустрічав її погляд, сповнений захвату й нестямної радості, і серце його стискалось від щастя. Так він просидів до ранку.

Справді, це було нове життя. Минулися жахливі напади млості за їжею: він квапливо поглинав обід, а тоді бігав по місту, шукаючи помешкання для Ружени. Додому вертався виморений, мов мисливський собака, і щасливий, мов жених, а вечорами сидів над паперами, взятими додому для приробітку, і засинав міцним блаженним сном після сповненого клопотом дня. Правда, врешті довелося поки що задовольнитись кімнатою без гарного краєвиду, поганющою кімнатою з плюшевими меблями, ще й безбожно дорогою. І хоч іноді йому під час роботи ставало млосно, повіки сіпались, у голові паморочилось, на поблідлому чолі виступав піт, але він умів перемогти себе: стискав зуби, клав голову на прохолодну стільницю й уперто нагадував собі: «Не падай! Тримайся! Мусиш витримати! Адже ти живеш не тільки для себе!»

І справді, він дужчав з дня на день. Це було нове життя.

Та якось до нього з'явилась несподівана гостя: його друга сестра Тільда, дружина дрібного підприємця-невдахи. Вона жила недалеко від Праги й щоразу провідувала брата, коли приїздила до міста в справах — комерційних чи ще яких. У брата вона звичайно сиділа недовго, не підводячи очей і уникаючи його погляду, й скупими, тихими словами оповідала про своїх трьох дітей та про безліч турбот, ніби на світі не було нічого іншого. Та цього разу Їржі, побачивши її, вжахнувся: вона важко дихала, раз у раз проводила рукою по обличчю, яке турбота вкрила павутинням зморщок, і в нього серце стислось від співчуття, коли він глянув на її спотворені писанням та шиттям пальці.

— Слава богу, — уривчасто розповідала вона, — діти здорові й слухняні… Але майстерня стоїть, роботи нема, оце шукаю покупців на верстати… А Ружена тут?.. — напівзапитливо промовила вона, марно силкуючись підвести очі. Дивне діло: куди б Тільда не кинула погляд, він натрапляв то на дірку в килимі, то на продертий чохол, то на ще якусь прикмету занедбаності, ветхості, нужденності… Бач, а вони з Руженою чогось ніколи не помічали такого. Це бентежило Їржі, він дивився кудись убік, соромлячись сестриних очей, невтомно пильних, неквапливих, сповнених турботи, що не знала кінця.

— Вона втекла від чоловіка, — знов почала Тільда ніби знехотя, — каже, що мучив її. Може, й правда, але… на все є причина…

Вона хвильку помовчала — видно, чекаючи братового запитання, — тоді повела далі:

— Була й у нього причина. Бач, Ружена… Як би це сказати… — Тільда замовкла і втупила млявий погляд у велику дірку в килимі. — Ружена не хазяйка, — нарешті промовила вона. — Звісно, дітей немає, робити їй нічого, клопотатись нема про що, і все ж…

Їржі похмуро дивився у вікно.

— Вона марнотратка, — тягла своє Тільда. — Борги робила, а це вже… Ти, може, помітив, яка у неї білизна?

— Ні.

Тільда зітхнула й знов провела рукою по лобі.

— Ти й гадки не маєш, скільки вона коштує… От, бувало, купить хутро… тисячі всадить, а потім продає його за сотню-другу, щоб на черевики грошей добути. Рахунки від нього ховала, а йому тоді клопіт… Ти не знав цього?

— Ні. Я з ним не розмовляв.

Тільда покивала головою.

— Я не кажу, він справді важкий чоловік. Та коли вона йому й білизни не полагодить, ходить обстріпаний, а сама вбирається, мов княгиня… Ще й дурить його… З іншими гуляє…

— Годі, облиш! — змучено попросив Їржі.

Тільда сумним поглядом окинула діряве покривало на ліжку.

— А не казала тобі Ружена, — нерішуче спитала вона, — що… доглядатиме за тобою? Ти б найняв більше помешкання… а вона б для тебе куховарила…

У Їржі болісно стислося серце. Таке йому досі не спадало на думку. Але й Ружені теж! Боже, який би він був щасливий!

— Я б і не захотів цього, — сказав він гостро, насилу стримуючи себе.

Тільда нарешті спромоглася підвести очі.

— Вона, мабуть, теж не захотіла б. У неї ж тут… той офіцер. Його перевели до Праги. От вона й гайнула… за жонатим. Тобі, певне, цього не сказала.

— Тільдо, — хрипко промовив він, пропікаючи її поглядом, — ти брешеш!

У Тільди здригалися руки і сіпалися щоки, але вона ще не здавалась.

— Сам побачиш, — замурмотіла вона. — Ти такий добряга. Я б тобі нічого не сказала, якби… якби не жаліла тебе. Ружена тебе ніколи не любила. Вона казала про тебе, що ти…

— Іди геть! — не тямлячись від люті, закричав він. — Дай мені спокій, ради бога!

Тільда повільно підвелася.

— Тобі… тобі треба