Читати книгу - "Місто біля моря"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Раптом я помітив, що Тиктор шпурнув набік лопату і, нагнувшися, схопив якусь мотузку. Потім він випростався і, побачивши монтера в синьому комбінезоні, який стояв на стрем’янці, крикнув:
— Хлопче, давай-но сюди!
Думаючи, що його запрошують навалювати пісок, монтер невдоволено відгукнувся:
— Не бачиш — проводку тягну?
— Злазь швидше! Тут уже є якась проводка!
Монтер неохоче зліз із стрем’янки. Помахуючи викруткою, він не поспішаючи підійшов до Тиктора і, ставши на коліно, неуважно подивився на обривок шнура.
Як щуриний хвіст, шнур стирчав з піску. Навколо скреготіли лопати, і ніхто не звертав найменшої уваги на Яшкову знахідку. Монтер нахилявся до шнура все ближче і ближче — здавалось, він хоче лизнути його язиком, — але раптом, як ужалений, схопився на обидві ноги і відскочив геть. Повівши очима навколо, він заволав не своїм голосом:
— Гей, спиніться!..
І зразу ж монтер з ходу вирвав з рота у Закаблука, що підбіг до нього, цигарку.
— Не панікуй!.. Скажи, в чому справа? — торкнув за плече очманілого монтера Тиктор.
— Я не панікую. Я всеобуч проходив, — пояснив монтер. — То не проводка… то бікфордів шнур!.. Розумієте!.. Хто тут за старшого?
Грізні слова «бікфордів шнур», як та блискавка серед ночі, освітила в моїй йам’яті невдалий наліт ворога на штаб ЧОПу. Я не знав, що робити: кричати чи рвати цей шнур?
На щастя, у цю хвилину з кладової вийшов Флегонтов. Поки ми очищали плац, Кирило Панкратович Флегонтов, Турунда й інші формувальники, старші літами, допомагали слюсарям з інструментального цеху перевіряти запасні машинки.
— Кириле Панкратовичу!.. Сюди! — крикнув Тиктор на весь цех.
Флегонтов ледь-ледь прискорив кроки і, підходячи до плацу, спокійно запитав:
— Що трапилось?
— Та ось, гляньте… — показав йому монтер.
— Бікфордів шнур?.. — кинув Флегонтов. — Звідки? — І зразу ж, приймаючи на ходу рішення, крикнув: — Ану, не паліть тут!
Він швидко вийшов у засклену конторку, і ми побачили, як заворушились його губи, коли він схопив телефонну трубку…
Поморились ми на недільнику до ломоти в кістках. Залишали цех уже присмерком, коли остання, дванадцята машинка переповзла— з дерев’яних котків на кам’яну основу фундаменту. Здавалося не раз, що від криків: «Раз-два — взяли!» шибки з даху посиплються на азартний колектдв молоді та стариків.
У проміжках між машинами теслярі поставили збиті ними чистенькі, що пахли смолою, ящики для формувальної суміші. Нова проводка уже біліла всюди. Змочена водою кам’яна підлога здалека здавалася воронованою..
Для того щоб нові дванадцять «кулеметів» застукотіли без перебоїв, треба було ще перевірити їх у серійній' роботі. Треба було чорноробам підтягти сюди сотні нових опок і розгородити гратчастими штабелями кожну пару робітників. Десятки тонн придатного для набивання, чисто просіяного вологого піску треба було перенести сюди від бігунців і розсипати купами заввишки на зріст людини на новому, відвойованому нами у цехового звалища просторому плацу. Але найважча підготовча робота була вже зроблена на недільнику.
Здавалось, можна було б нам, стомленим до знемоги, упасти зразу ж на жорсткі матраци і забутись у важкому сні. Попереду чекав на нас цілий тиждень відрядної роботи. Але ми, і повернувшись додому, все ще не могли заспокоїтися.
— Коли ж вони ту міну заклали? От питання, — сказав Бобир.
— Ясно коли: коли Врангель тікав! — відповів я. — Їх пароплави того року і в Азовське море заходили. А як прийшов час тікати, вони й вирішили висадити в повітря завод, щоб нам не дістався, але щось їм перешкодило. Дядя Вася недарма мені розповідав, як англійські техніки ночами в цехах шастали…
Унизу, в садочку, тріскотіли цикади. Чути було, як важко зітхає крізь сон у своїй кімнаті квартирна хазяйка.
Розмовляючи півголосом з друзями, я весь час думкою був іще там, у ливарні, і бачив знову, як обережно монтер відкопував під основою недобудованого мартена бікфордів шнур, засипаний піском. Ще до того, як з’явився в нашому цеху викликаний по телефону Флегонтовим начальник міськвідділу ДПУ — низенький, на перший погляд, добродушний чоловік у сірому коверкотовому костюмі, — сам Флегонтов оглянув таємничий ящик, таврований іноземними написами, і сказав, що вибухівки цієї цілком вистачило б, щоб висадити в повітря не лише основу мартенівської печі та «грушу» для плавки міді, але і капітальну стіну цеху, що велд до вагранок.
Толя Головацький показав на цей ящик з вибухівкою і сказав: «Дивіться і запам’ятайте, які подарунки залишила робітничому класу англійська буржуазія! Креслення вивезли, а вибухівку тут заклали. Для чого, питаємо? А для того, щоб, висадивши в повітря ливарню, зупинити на довгі місяці завод, щоб полити оцей пісок робітничою кров’ю».
— Одне тут незрозуміле, — порушуючи тишу, сказав Бобир. — Буржуї сюди вернутися хочуть. Навіщо ж їм, питається, ливарню висаджувати в повітря?
— Смішний ти, справді! — зовсім по-дорослому відповів Сашкові Маремуха. — А страхування нащо? Можливо, ще до революції Кейворт завод застрахував. Що б там не трапилось, він свої мільйони завжди від страхового товариства одержить, дай йому тільки знову до влади тут дорватися.
— Ну гаразд, — не заспокоївся Бобир, — а чого ж вони цей шпур надійніше не заховали?
У Петра сяйнула нова думка:
— Хтозна, може, хто-небудь з англійських холуїв навмисно витяг його наверх? Ми на це звалище весь час рештки чавуну виливали. Уявіть собі — потрапить краплина чавуну на цей шнур, і міна вибухне!
— Навіть страшно подумати! — кинув Бобир.
— Але ти ось що скажи, Сашко, — торкаючи Бобиря за плече, спитав Маремуха: — чого це начальник ДПУ з тобою за руку привітався? Ти знайомий з ним, чи що?
— Та він з усіма вітався, — ухилився Сашко.
— Не бреши! З Флегонтовим і з тобою лише, — заперечив Маремуха.
— Не знаю, — буркнув Сашко.
— Зате я знаю! Петре, дай сірники!
Маремуха пошукав рукою у себе у головах і, крикнувши «Лови!», кинув мені коробку. Чиркнувши сірником, я засвітив лампу і при її світлі вийняв з вишитої нагрудної кишеньки своєї сорочки згорнутий учетверо папірець, про існування якого мало не забув зовсім.
— Читай, Петре! Впізнаєш, чий це почерк? — сказав я, подаючи йому папірець.
Не минула хвилина, як Маремуха, вказуючи пальцем на Бобиря, вигукнув:
— Його! Звичайно, його!
Заглядаючи в папірець, який Маремуха ласкаво підніс до Сапгкового носа, Бобир простогнав:
— У-у-у, забудько!.. Як же я цього не спалив?
— Ну, розповідай тепер усе! Чи ж ми тобі чужі? — сказав я.
— Та що розповідати? Бачите самі… Ви тоді не повірили мені, що я Печерицю зустрів… Ще сміялися з мене. А я думаю: нехай сміються, чорти, а мої очі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто біля моря», після закриття браузера.