Читати книгу - "Золота медаль"

Усе це треба було тепер виправити. Особливу провину почувала Ніна перед Лукашем Коровайним.

Кара справді тяжко вплинула на хлопчика. Він почав часто зникати з дому, йому важко було тепер лишатися віч-на-віч з батьком. У класі він був похмурий, замкнутий у собі, пояснень учителя не слухав, думаючи про щось своє, глибоко приховане від сторонніх очей. Лукаш приходив з школи, кидав книжки, відрізав шматок хліба і йшов кудись з дому. Згодом піонери розповіли Ніні, що іноді бачили Коровайного, як він сидів біля мосту з вудочкою. Під мостом клювали дрібні пліточки. Та, мабуть, хлопчика не дуже цікавила риб'яча дрібнота. Для нього це був лише привід, щоб не лишатись удома.

Ніна, звісно, помилялась, коли думала, що Коровайний сам кинувся в річку. Він зірвався з берега з власної необережності. Але провина перед хлопчиком була велика. Адже Ніна ніколи раніше серйозно не працювала з ним. Вона просто махнула на нього рукою.

А після того, як поскаржилась на школяра батькові і той побив його, викликала в хлопця до себе тільки озлоблення.

Ніна знайшла таки в собі мужність розповісти про цей випадок Юлі Жуковій і Юрієві Юрійовичу.

Учитель не дорікав, тільки пильно глянув на вожату і похитав головою:

— Погано! Чи зумієте виправити свою помилку? А не зумієте — будете довго ще болісно згадувати про це, аж доки час не зітре гостроту переживання. А потім, напевне, забудете. А от не знаю, чи забуде Коровайний, що була така вожата-ябеда. В такому віці деякі події запам’ятовуються на все життя. Не ображайтеся. Що ж, справді — ябеда. Дивіться правді у вічі. Звісно, я не кажу, що не треба говорити батькам про поведінку їхніх дітей. Навпаки, потрібно, школа мусить виховувати учнів спільно з батьками. Але у вас трапилось інакше. У вас була не розмова з Лукашевим батьком, а роздратована скарга на хлопця. Це велика різниця. Рятуйте тепер свій авторитет вожатої, повертайте до себе повагу і любов піонерів. І насамперед Коровайного. От і питаю: чи зумієте? Подумайте спочатку самі, знайдіть правильну стежку. Адже ви готуєтесь стати педагогом!

Коровайний уникав зустрічатися віч-на-віч з Ніною. Та одного разу вона попросила його залишитися.

— Ну, що? — грубо спитав хлопець.— Зробив я щось?

— Я хочу поговорити з тобою,— промовила Ніна.— Ніколи не думай, Лукаше, що я хотіла, щоб батько тебе покарав. Мені було так само боляче, як і тобі. Так само боляче, Лукаше!

Хлопчик швидко глянув на вожату й опустив очі.

— Я не думала, що батько битиме тебе. Але я винна, що не попередила його. Не попередила, щоб він вплинув на тебе словами, а не...

Ніна замовкла, побачивши, як здригнувся Лукаш.

«Що ж я роблю? — тим часом свердлила мозок неспокійна думка.— Адже те, що я зараз кажу цьому хлопцеві, це так схоже на вибачення перед ним! Я, вожата, прошу в піонера пробачення! Я ж остаточно підриваю свій авторитет!»

Але інша Ніна, яка завжди була з Коробейник, невмолимо промовила: «Ти вже його й так майже втратила! Єдине, що зараз мусиш зробити, це чесно сказати піонерові, що ти винна перед ним!»

Ніна уважно продумала все, як треба їй далі діяти. Вона стала давати Коровайному цікаві піонерські доручення, підбирала для нього книжки в бібліотеці. Хлопчина все ще ставився до неї недружелюбно, з явною недовірою. Проте, хоч і повільно, з кожним днем почала танути в серці хлопчика крижина.

Дійшла черга й до Кочеткова. Його покритикували на зборі, в стінгазеті з’явилась на нього карикатура: Кочетков з величезною бухгалтерською книгою. Школяр сказав Ніні:

— Врахую! Перейдемо на новий метод керування.

— А ми давай, Юшо, без усяких «методів». Згоден?

Зовсім не вистачало в Ніни часу на літературну творчість. Рукопис оповідання, який повернула їй редакція, лежав поки що без змін. Іноді так тягло негайно сісти і знову працювати й працювати над твором. Ніна стримувала це бажання; на першому плані були наступні екзамени, їм підпорядковувалось усе інше.

А весна вже буяла, вона прийшла і в місто. Несамовито кричали й метушились граки на високих осокорах, мостили чорні шапки гнізд. Із дзвоном розчинялися вікна, люди виходили на балкони. Хто жив повище, тим з п’ятого чи шостого поверху видно було лілову далечінь за містом і багряні від заходу вишки високовольтної передачі, які крокували навпростець через поля, городи і залізничне полотно.

Граки швидко вгомонились, грачихи діловито посідали на яйця, тільки їхні хвости стирчали з гнізд.

Весняне буяння потроху входило в береги.

* * *

Від дитячих голосів над шкільним подвір’ям стояв лункий гамір. Здалека послухати — злетілося багатотисячне птаство, радіє весні.

Взимку тут була ковзанка, а тепер зелена травиця щіткою вилізла з землі, її вже встигли прибити дитячі ноги, проте за одну ніч вона знову приснула голками.

Сюди сходилася сьогодні вся школа. Йшли учні молодших класів — по двоє, в піонерських галстуках, метушливі, як весняні граченята; йшли комсомольці восьмого і дев’ятого класів — урочисто, з прапорами. Червоніли на грудях значки, але вже не з палаючим вогнищем, а з розгорненим прапором і такими строгими і водночас теплими літерами «ВЛКСМ». Кожний клас вів класний керівник. Ряди школярів вишикувалися з трьох боків просторого шкільного подвір’я.

Не було ще першого і десятого класів. Усі поглядали на шкільний ганок, на розчинені навстіж двері. Аж ось показалася перша пара малюків, за нею друга, третя... У кожного хлопчика чи дівчинки був у руках букет живих квітів. Не встигли вони стати в ряд, як чітким кроком вийшли з школи випускники. «Десятий, десятий!» — прокотилося між школярів.

Десятикласники стали в одну шеренгу в центрі того неповного квадрата, який утворили школярські ряди. Просто перед собою Марійка побачила прикрашений квітами стіл і на ньому оповитий червоною стрічкою дзвоник. За столом стояли Тетяна Максимівна, Юрій Юрійович і всі вчителі, які викладали в десятому класі.

На одну тільки мить уколола Марійку думка, що це ж і є прощання з школою, з учителями. І затуманений погляд затримався на Юрії Юрійовичу. А навколо було стільки прозорого повітря, стільки світла, сонячних зайчиків, які грайливо стрибали на обличчях, на столі, по всьому подвір’ї, що жодна