Читати книгу - "Святослав (укр.)"

– Але ж батьки твої не ходили на болгар? – спробувала заперечити княгиня Ольга.

– Чого ж батькам моїм іти було на болгар, аще вони сукупно з болгарами ходили проти Візантії і змушували, як грому й блискавки, боятись їх. Коли ж у Болгарії не стало Симеона, кесар Петро – і це ти говорила мені – продав Болгарію Візантії. Коли на Русі не стало Ігоря, Київ став боятись Константинополя і імператорів.

– Ти винуватиш мене?

– Не можна всп’ять повернути Дніпро, – відповів на це Святослав, – а коли б я винуватив тебе, то, мабуть, не прийшов би зараз радитись з тобою. Закон батьків наших і покон справедливі суть, вони кажуть: аще хто хоче убити тебе – убий його, ближнього твого, хтось хоче убити – не пожалій крові своєї для нього, аще хто убив – заплати кров’ю за кров… Імператор Никифор мріє про те, що й усі імператори, – він хоче руками русів розбити болгар, списи болгар наставити на русів, а потім бити болгар і русів…

– Тоді пошли слів до болгар, скажи їм, що хочеш стати сукупно з ними проти Візантії, зробити так, як робили батько твій Ігор і кесар Симеон.

– Мамо, мамо! – зітхнув Святослав. – Немає князя Ігоря і немає кагана Симеона. І хоч я язичник – блюду закон батька свого, а християнин кесар Петро зрадив свого батька…

– Звідки ти знаєш?

– Ти сама говорила мені, що не знала, де кінчається двір імператора і де починається двір кесарів. Зараз стало ще гірше!

– Сину Святославе! – благально промовила вона. – Не вбивай болгар, не йди на ближніх своїх…

– Я слухаю тебе, мамо, і зроблю, як просиш. Я пошлю послів до кесаря Петра, скажу, що згоден сукупно іти з ним на Візантію. Зане ж кесар не згодиться – скажу: іду на ви!..

Крізь розчинене вікно від Дніпра вливалось свіже, холоднувате нічне повітря, на столі коливався вогник свічі, а навкруг нього вилися світло-зелені метелики – такі ж, які літають весняними ночами над Дніпром і тепер.

Тієї ж ночі, перед самим світанням, князь Святослав велів покликати до себе тисяцького Богдана. Це був добрий воєвода, про нього говорили, що дав його людям сам бог Перун. Інші ж говорили, що Перун любить Богдана, бо спить він з мечем…

На світанні Богдан знайшов князя Святослава у саду за теремом, де той сидів на ослоні й про щось розмовляв з воєводою Свенелдом.

– Маю до тебе діло, – почав князь Святослав, побачивши тисяцького Богдана. – Не пошкодуй сили своєї, візьми з собою дружину, дам я тобі золоту свою печать, їдь у землю Болгарську і добийся до кесаря Петра. Чи зумієш це зробити?

– Зумію, княже… За Дунаєм я бував…

– Зане ж знайдеш кесаря, – продовжив Святослав, – нагадай йому про давню дружбу і любов між болгарами і русами, нагадай, як каган Симеон і князь Ігор разом ходили на ромеїв, скажи, що кров болгарська і руська змішались давно вже над морем Руським.

– Скажу, княже, бо є в тому морі краплина й моєї крові.

– А так почавши мову, передай кесареві Петру мої дари – ліпшого коня Руської землі, меч мій княжий і щит – і скажи йому, що прислав до мене імператор Никифор василіка свого із золотом, пропонує мені взяти дружину й іти на болгар. Слухай, Богдане, і скажи моїми словами кесареві Петру, що в болгар і русів був і є один ворог – ромеї, і немарно люди наші, й мудрі кесарі, й князі воювали з василевсами константинопольськими. І зараз я не беру золота імператорів, – дружина моя його не хоче, але знаю я, що Візантія хотіла б спочатку розбити Болгарію, а потім Русь. Тому й кажу Петру – ходімо сукупно на Візантію. Про це я й пишу кесареві в своїй харатії, ось вона, а ось – моя печать.

– Слухаю, княже, і все зроблю, – вклонився тисяцький Богдан. – Коли велиш їхати?

– Нині, – одразу відповів князь Святослав, – бери дружину і їдь з сонцем. Але я не кінчив всього, мій воєводо, – промовив князь Святослав, помітивши, що Богдан хоче піти. – Про все, що я говорив тобі, написано в харатії. Але коли кесар Петро харатії й дарів не прийме або ж коли не стане на неї відповідати, скажи кесареві, що Русь і люди її не хочуть загибати, не бажають вони смерті й болгарам, і тоді скажи кесареві Петру: князь Святослав іде на ви!

– Все зроблю, як ти велів, княже!

За Дніпром світало, вже починало голубіти плесо, на березі Почайни, як чорні птахи, що згорнули свої крила, похитувались хеландії.

4

Гора, передграддя й Подол жили звичайним своїм життям. Вже на княжих і боярських нивах буйно виросло, викинуло колос, зацвіло й почало наливатись всяке жито, вже із-за Дніпра, з бортничів[138], чадь везла колоди із пахучим медом, вже в дарниці київського князя на задніпрянських луках покосили трави й перевезли до города, а грецькі хеландії все стояли над Почайною…

Посол Калокір не раз добивався до князя, зустрічався з ним, запитував:

– Якою ж буде твоя відповідь, великий княже?

Князь Святослав дивився на хитрого василіка й розумів його тривогу, бо дні йшли за днями, а сидіти сину протевона на Почайні було нудно й сумно.

Але ж князь не міг дати остаточну відповідь василіку, бо ждав тисяцького Богдана з Болгарії, і говорив йому рішуче, твердо:

– Я не імператор ромеїв, щоб днесь щось вирішувати, а завтра змінювати. Велика Русь, багато земель у ній, мушу в усіх князів запитати. Послав до них гонців своїх, жду тепер відповіді. А хіба тобі недобре в Києві-городі?

– У Києві-городі мені дуже добре, княже, – нетерпеливився Калокір. – Проте й додому час рушати…

– Як же рушиш, Калокіре? Дніпро висох, твої хеландії через пороги не пройдуть, а по осені з повною водою полетять до моря.

– Ой княже Святославе! – бідкався Калокір. – Так мені, либонь, доведеться у вашому Києві-граді ще й зимувати…

– Ні, Калокіре, до зими не допустимо. А втім, щоб побував ти в Києві взимку, то