Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

Відвідуючи всі місця, де побував за день Івась, він ніби читав про всі події, міг зрозуміти, чому, навіщо, як довго хлопчик був там чи там. Навіть міг здогадатися, з ким і про що він розмовляв. Хоча й не завжди. Ось Івась сидить біля Лисої криниці, з кимсь про щось балакає, але з ким, Лисий здогадатися не міг. За селом простіше: тут чоловіки зрізали гілля з дуба, щоб краще було видно з того майданчика, на якому виросла ступа, й Івась сидів нагорі, підказуючи, яка гілка йому заважає бачити стежки, що ведуть до села; з південної сторони довелося стримувати Глину, щоб не влетів у пастки, наготовані на вовкулаків Петрусем і Вуханем; ще раз до кузні, щоб довідатися, як ідуть справи у Бороди зі срібними наконечниками…

У хатах почали гаснути каганці й свічки, коли Лисий зрозумів, що так вони бігатимуть до ранку, доки доберуться туди, де зараз можуть бути Івась, Василько, Наталка й Борода.

Він зупинився, захеканий, попросивши Глину трохи дати йому перепочити. Підвів голову й подивився на вже майже осінні зірки. Там серед них — одна зірка Лисого. Він бачив її, він знає, що вона там. Звісно, зараз упізнати цю зірочку неможливо. Але це вже й не так важливо. Головне, що він у ній впевнений.

Ставало холодно, мокрий від довгої біганини, він відчув, як шкірою пробігли ще несміливі, але вже нахабні дрижаки. І раптом усі вони наполохано повтікали, коли прямо в середину спини йому легко вдарило щось м’яке. Він різко відступив під найближчий тин і зачаївся.

Де це вони? Ага, зрозуміло. Онде через дорогу тьмяно світиться стара Любина хата, в якій раніше жила баба Світлана. А за тином, під яким він сидів, прислуховуючись до нічних звуків, тихенько пискнув кажан. Так-так, не над подвір’ям, а саме внизу, під деревами. Лисому зразу стало легше. Він почув легенькі обережні кроки, а потім шепіт Наталочки з-за високого смородинового куща:

— Лесику, де ж ви так довго ходили?

Дві ознаки браку розуму

Василько мучився дуже довго. Він крутився по підлозі, перевернувся на живіт, став на коліна, він був уже синій, коли Люба перестала зловтішно посміхатися й витягла ганчірку з його рота.

— Ну як? — спитала вона.

Василько кашляв і хрипів, тому не відповів їй.

— То як? — перепитала Люба. — Розкажеш? Чи знову заткнути тобі пельку?

— Розкажу, — ледь чутно відповів хлопчик. — Тільки сам не знаю, навіщо…

— Ти ще не зрозумів, навіщо? — в Любиному голосі продзвеніла погроза.

— Ні… — Василько намагався віддихатися. — Просто поки я тобі цього не сказав, ти мене берегтимеш. А як скажу, розлютишся і вб’єш.

Люба засміялась.

— Ач, який розумний! Ну гаразд, обіцяю, що не вб’ю.

— Навіть якщо розсердишся?

— Навіть якщо розсерджуся.

Василько ще подихав, знову сів під стіну й сказав:

— Є дві ознаки того, що ти хоч і розумна, та не дуже.

— І яка ж перша?

— А перша така, що ти… Ти добре розрахувала: якщо причарувати Пластуна, то він буде надійним і відданим помічником, якого ще й ніхто не запідозрить. Це означає, що ти розумна. А не дуже, бо не підготувалася до того, що буде, як він усе зрозуміє й розгнівається.

— Що? Що він зрозуміє? — і вже самим оцим не дуже вдалим обуренням Люба себе виказала.

Втім, Пластун іще начебто не все зрозумів. Він здивовано витріщився на Любу й ворушив губами, ніби намагаючись щось сказати, але не знав що.

— Що ти його не любиш, а просто використовуєш. І коли він це зрозуміє, отут і поч…

— Не слухай його, любчику! — владно вигукнула Люба. — Він сам не знає, що меле. Дурко мале! Та щоб ти знав!..

— А я знаю, — спокійно перебив її Василько. — От Борода, наприклад. Візьми він і зашли до тебе сватів. Хіба не кинеш ти свого любчика й не вийдеш за Бороду?

Коваль у кутку завовтузився й замугикав. Люба заклякла. Пластун розгнівано втупився в Бороду. Мовчанка затягувалася, набрякала напруженням, от-от мала вдарити блискавка.

— От бачиш, — байдужим голосом мовив Василько. — А якби ти була дуже розумна, то до такої розмови була б готова.

Ці слова впали в цілковиту тишу. Як горох у ночви.

Пластун раптом загарчав і повільно рушив до Бороди.

— Любчику, заспокойся, — застережливо сказала Люба.

Але це не подіяло. Навпаки, при цих словах дурник кинувся на Бороду, й усі зрозуміли, що він зв’язаного й безпомічного коваля зараз уб’є. В останню мить Борода встиг підібрати ноги, й, коли Пластун уже замахнувся, щоб ударити його, сильно штовхнув нападника ногами в живіт. Дуже сильно. Пластун відлетів на середину кімнати, в польоті зігнувшись у три погибелі, й упав на підлогу.

— Ну от, — спокійно, ніби нічого не сталося, вів далі Василько. — А друга причина…

— Не слухай його! — голос Люби дзвенів люттю, але цікавість перемагала. Дівчина все ж таки хотіла дослухати й сама, що скаже Василько.

— А друга причина, — повторив хлопчик, — це те, що… Як би це сказати… От ти знаєш, що на Пластуна можна цілком покластися. Принаймні нікому не розкаже, бо тільки ти його до ладу розумієш. Це означає, що ти розумна. А не дуже, бо насправді ж не тільки ти його розумієш. Є ще одна людина, з якою він постійно розмовляє. А коли розмовляєш… ти ж знаєш: то одне скажеш, то інше… Дивись, уже й таємниця — не таємниця…

— Яка таємниця? Що ти верзеш!

— Ні, я просто кажу, так уже вірити, що Пластун нічого нам не розповідав через свою маленьку подружку…

— Н’ього…дав! — вигукнув Пластун. — Н’ього дав!

— Помовч! — суворо кинула йому Люба через плече, навіть не глянувши в його бік.

— То що ж він вам розповідав?

В цьому запитанні пролунала така суміш скрадливості, підозрілості й люті, що Василько мимоволі розсміявся.

— Та! Яка різниця?

— Ти зараз дізнаєшся, яка! — засичала Люба. — Ти в мене зараз про все дізнаєшся.

Василько злякався (або вдав, ніби злякався) — Івась уже й не знав, коли йому можна вірити, а коли ні. Сам він тільки мовчки благав друга не зупинятися, щось говорити, бо… Івась іще не хотів вірити, але в стіні він намацав голівку цвяха. Хто й навіщо забив його в стіну на такій дивній висоті, він і гадки не мав, але цвях — це залізо. Івась ритмічно, але обережно тер мотузкою, що зв’язувала його руки, об цей цвях. Звісно, голівка цвяха не гостра, сподіватись на швидкий результат — марна справа, але щось же треба