Читати книгу - "Ніч лагідна"

На мить Ніколь пошкодувала, що так сталося; вона згадала, як він розгрібав на пляжі купи сміття, ретельно вибираючи уламки скла, згадала, як вони купували собі в крамничці в одному із завулків Ніцци матроські кльоші й блузи — убрання, що його потім оголосили модним і почали шити із шовку паризькі кравці; згадала тутешніх наївних дівчат, що, збираючись зграйками на хвилерізі, цвірінькали по-пташиному: «Dites donc! Dites donc»! (От так-так! (франц.)) — і ранковий ритуал, спокійне і радісне злиття із сонцем і морем, і веселі витівки Діка, поховані під товщею цього піску за якихось кілька років...

Тепер пляж перетворився на «клуб», на космополітичний клуб, до якого приймають усіх, кому забагнеться до нього вступити.

Звівшись навколішки на солом’яній маті, Дік виглядав Розмері, і Ніколь, зрозумівши це, знову закам’яніла. Разом з ним вона оглядала берег; чого тут тільки не понаставляли! — гімнастичні кільця й турніки над водою, переносні роздягальні, плавучі вишки, прожектори, що лишилися після вчорашнього свята, біла буфетна стойка з уже набридлим модерністським орнаментом із велосипедних керм.

Менш за все Дік сподівався побачити Розмері у воді, бо вже мало людей плавало в цьому блакитному раю — тільки дітлахи та чийсь служник, що кожного ранку хизувався перед курортниками ефектними стрибками у воду з п’ятдесятифутової скелі. Більшість же мешканців готелю Госса сиділи під парасолями в піжамах і показували свої кволі тіла тоді, як збиралися йти з пляжу, десь о першій годині.

— Он вона, — раптом сказала Ніколь.

Його погляд упіймав Розмері, яка перепливала від плоту до плоту, і Ніколь, стежачи за ним, тяжко зітхнула, але це зітхання було тільки спізнілою луною того, що вона притлумила в собі п’ять років тому.

— Попливімо їй назустріч, — запропонував Дік.

— Пливи сам.

— Ні, удвох.

Вона хотіла була відмовитися, але за хвилину вони вже пливли поряд, і шлях їм показувала зграйка дрібних рибок, ваблених відблисками тіла Розмері, яскравими, як блиск форельної блешні.

Ніколь залишилась у воді, а Дік виліз на пліт і сів коло Розмері; мокрі, вони сиділи й жваво балакали, ніби ніколи не кохали, ба навіть не торкалися одне одного. Розмері сяяла красою — її молодість на мить приголомшила Ніколь, але вона зразу ж утішилася тим, що в дівчини талія трохи ширша, ніж у неї. Ніколь круж­ляла біля плоту у воді, прислухаючись до голосу Розмері, — а та вкладала в нього радість, веселість і завзяття — вона була певніша себе, ніж п’ять років тому.

— Я так скучила за мамою! В понеділок ми нарешті зустрінемося в Парижі.

— Минуло п’ять років, відколи ми вперше вас тут побачили, — сказав Дік. — Яким же кумедним дівчиськом ви були в тому готельному купальному халаті!

— Невже ви запам’ятали? А втім, ви завжди все пам’ятаєте — принаймі все приємне...

«Ну, знову пішла гра в компліменти», — подумала Ніколь і пірнула у воду, а виринувши, почула:

— Я вдаватиму, ніби цих п’яти років не було, ніби мені все ще вісімнадцять. З вами я завжди почувалася такою... такою щасливою, інакше не скажеш — з вами й з Ніколь. Дивлюся на берег, і перед очима вся наша компанія — такі чудові люди, я таких більше не зустрічала й навряд чи колись зустріну...

Відпливаючи, Ніколь помітила, що похмуре обличчя Діка трохи проясніло, коли він розпочав свою гру з Розмері й видобув свою давню чарівливість — тепер трохи потьмянілу, як тьмяніють від часу мистецькі твори; йому б оце чарку-другу, і він почав би крутитися перед нею на кільцях, незграбно роблячи те, що колись виходило в нього так досконало. Ніколь подумала, що цього літа він уже не наважується стрибати у воду з вишки.

Потім, коли вона перепливала від плоту до плоту, її наздогнав Дік.

— Приятелі Розмері мають швидкісний катер — он він стоїть. Хочеш покататися на акваплані? Я б залюбки.

Згадавши, як він колись робив стойку на стільці, поставленому на кінці дошки, вона погодилась — як погодилася б задовольнити примху Ланьє. Позаминулого літа на Цугському озері вони часто розважалися цією приємною грою, і одного разу Дік, стоячи на дошці, підняв на плечі здорованя, що важив двісті фунтів. Але жінка, одружуючись, бере собі чоловіка разом з усіма його талантами, і потім її вже важко вразити, хоча вона часом і вдає, що здивована й захоплена. Що ж до Ніколь, то вона і не вдавала нічого, а тільки казала: «Атож, усе було так, як треба».

Тепер, однак, вона знала, що він утомлений, що тільки поява Розмері, з її збудливою молодістю, спонукає його до дії — так само наснажувала його, бувало, енергія їхніх дітей, коли ті голяка гасали по пляжу. Але, знаючи це, вона лише байдуже подумала: «А він ще зробить із себе посміховисько».

На катері Дайвери виявилися старшими від усіх; молодь повелася з ними ввічливо, шанобливо, але Ніколь за люб’язними фразами вчувалося запитання: «Звідки ці двоє взялися, і що їм тут треба?» Отут би Дікові й виявити своє вміння опановувати будь-яке становище й задавати тон; але в нього було інше на думці — він зосередився на тому, що мав зробити.

За двісті ярдів од берега мотор приглушили, і один із юнаків пірнув у воду. Він підплив до дошки, що метлялася в хвилях за кормою, притримав її й повільно на неї виліз — спочатку став навколішки, а потім на весь зріст. Катер почав набирати швидкість, а хлопець, відхилившись назад, керував своїм легким суденцем, описуючи широкі, плавні дуги й раз у раз перетинаючи буруни за кормою. Нарешті, ввійшовши в кільватер, він відпустив линву, якусь мить іще утримував рівновагу, а потім зісковзнув назад і пішов під воду, зникаючи, мов статуя переможця, і знову вигулькнув уже далекою темною цяткою, коли катер повертав, щоб підібрати його.

Після того, як Ніколь відмовилася від своєї черги, на дошці каталася Розмері — зграбно, без вивертів, але під жартівливі оплески своїх залицяльників. Троє з