Читати книгу - "Криничар"

Я й далі розбудовую свій обшир, підсилюю цехове господарення, рубаю і саджаю ліс, копаю руди, стелю дороги, мурую кам'яниці, витягуючи Мукачево з глини. Це моя робота, мій приденний клопіт. І тільки. В підмурки і стіни я не вкладаю душу («Не вділяй із своєї живої душі на мертве», ‒ застерігав Божий Симко). Для душі я маю інший просвіток. Помагаю церквам, кріплю береги Латориці від повеней, утримую сиротинець і богадільню, підпираю русинських учителів, визбирую по халупах і приставляю до діла метикуватих дітваків… Ці клопоти дивним робом вертають мені сили, які забирає безнастанна праця. Так по життю ведеться: дещо, котре ми вважаємо головним, послабляє нас; інше, на перший позір другорядне, ‒ кріпить нас.

Справдилися Мордкові й Гречинові настанови. Мушу зізнатися, що гроші самохіттю ходять за мною. Як хвороби, котрі я не лікую; як пси, яких я не відганяю; як злодії, від котрих не ховаюся; як жінки, котрих не кличу… Мабуть, через це вони, гроші, й вірні мені. Така їх удача.

Я не кохаюся в багатстві, ба навіть воно гнітить мене. Я не чую любові до грошей, затея відчуваю їх силу, холодну, тверду і стійку силу, здатну перемінювати світ, а з ним водночас і людей. Я не противлюся грошам, я прислухаюся до їх непримітного руху, як до кругообігу крові в своїх жилах. Гроші живуть своїм життям, а я своїм. Ми не вадимо одне одному. Ми, як двоє сильних псів у одному дворі, ‒ не гриземося, але й не лижемося. Ми, кожен по собі, служимо одному Господареві.

Закони грошей прописані в моїй пам'яті, як моє ім'я. Точніше сказати б ‒ мої імена: Овферій, Ферко, Федорко, Фарад, пан Кутьо, Криничар. Та віднедавна я перестав коритися тим законам. Я вперше не нагнувся й не дістав із-під землі золото. Хоча дійшов до того скарбу власним розмислом. Прийшли до мене найматися люди з Арданова. І я сказав їм: «Гроші у вас під ногами». ‒ «Як це розуміти?» ‒ «А так. Знаєте в передсілку криничину старого Данила-копача? Там під дичкою його куча тулилася… Копайте на три-чотири лікті вглибину вузькими шанцями, ‒ і накреслив їм мапу. ‒ Якщо нічого не знайдете, я заплачу за цю роботу. Якщо знайдете ‒ земля сама заплатить. Але знахідка ваша належатиме цілому селу».

Люди знайшли закопані обіч дороги два золоті бруси. Перекази доносили, що багатий песиголовець (так називали в давнину монголо-татарів), якому належало село, поклав тут золоті стовпи, а коли забирався, то наспіх зрізав лише те, що було на поверхні. Данило знайшов «земельне масло», та чомусь затаїв, не скористався ним. Я теж розсудив так: якщо він не полакомився, то і я не рушу. Закон криничарський переважив закон грошей. З того скарбу поклали биту дорогу в село, висушили болото, розширили громадське пасло, ще й на кожен двір припало по 20 флоринів. Мені арданівці привезли з подячним поклоном бочку меду. Файний був мед, пахнув старою шкірою.

І борги я не вибиваю, хоч велить це закон. А боржників у мене багато, давно урвався лік. Я й рахунок вести покинув, знаючи, що найперший боржник ‒ сам я. І як смію здирати їх з інших, коли ще не відплатив свої?

На місці печери, де переховував мене чернець, поклав я церковцю в честь святого Симеона. При ній, на горовій волі, в шептанні трав знайшли упокій кості мого духівника. Любо йому звідти поглядати на розбіги своїх земних стежин.

Якогось дня дочувся я, що виголошено послаблення каторжанам Паланку. Збивають з ніг залізні колодки й зрізають темничні ланци. Я зголосився гамузом скупити це.

«Нащо вам, пане Овферію, те залізо, ‒ дивувався комендант. ‒ Воно просякнуте стражданнями, воно саме застогнати може… Та коли хочете, я його вам задурно від дам. Ви не стільки для нас зробили». ‒ «Ні, пане капітане, воно дорого вартує. А точніше ‒ те, що його вже там не буде».

Я розплавив ті ланци й кайдани, випалив з них стогони і болі. А тоді покликав Жигу. «Хочу, щоб ти зробив пам'ятник». ‒ «Овва, котрий це чоловік заслуговує в тебе такого пошанування?» ‒ «Пес». ‒ «Пес?» ‒ «Палений. Пам'ятаєш такого ‒ ми з ним витягали з-під моста вояка-потопельника?» ‒ «Пам'ятаю. В нього голова була широка, як груди. А очі позирали приязно, по-батьківськи». ‒ «Може. Я не знаю, як дивиться батько».

Жига виліпив Паленого спочатку з глини, а затим відлив у залізі. Ми встановили боввана на торговому майдані, який я тоді розпросторив і застелив бруком. Пес бив лабищею в кам'яну брилу, встромивши протяжний хмурий погляд у Паланок. Жига напалив кукурудзяного бадилля, відсіяв «золотий» попіл і розчинив його у льняній оливі й кістяному вариві. Тим покрив пам'ятник. Видавалося, що пес відлитий із щирого золота.

Я не знав не лише батька, але й матері. Зате я мав ріку, яка прийняла, прихистила її назавжди. Я хотів щось зробити для них. І для Жиги також. Якоїсь листопадової ночі все злилося водно. Латориця вкотре забрала від Жиги придомок, зліплений під мостом. Він стояв, розхристаний, над пінистою кручією, закинувши на горб рамище з незавершеним образом. Полотно з нашаруваннями смол було таким тяжким, що рукою не вдержати. Нагаїдощу шмагали по наших вилицях і грудях, і я мимохіть підсунувся під захисток образа. Спереду скажено гоготав водокрут, грозився нам.

«Перебирайся жити до мене, ‒ сказав я. ‒ Матимеш простору і теплу робітню». ‒ «Я люблю воду, ріку», ‒ зітхнув Жига, збираючи в жмені дощові краплі з лиця. ‒ «Добре, тоді покладемо тобі нову хижку на березі». ‒ «Я ніколи не жив у хижах. Я люблю мости». Я думав недовго: «Тоді буде тобі новий міст. Я так рішив». Він не мав ні слів, ні сил, аби заперечити.

Хто міг перечити мені, коли я щось забаг, виносив у собі, як дитину. Воно мало вродитися і край! Так я гадав. Очі людини, зануреної в