Читати книгу - "«Аристократ» із Вапнярки"

Стратон Стратонович виглянув у приймальню. Маргарита Ізотівна нагадувала в цю мить Цезаря, бо водночас робила три роботи: читала книгу, стрекотіла на машинці і ляпала, як казав Ковбик, язиком. Зося сиділа збоку. На її довгих колінах лежала ліниво розкрита книжка, з якої вона, здається, знала кожний рядок напам'ять.

— Белетристика? У робочий час? Ну й роботка у вас! Де б собі таку роботу знайти? — кидав свою улюблену фразу Стратон Стратонович і робив вигляд, що сердиться. — Зосю, покличте до мене Ховрашкевича, — мовив він і, зустрівшись з поглядом Маргарити Ізотівни, нехотя додав: — Будь ласка.

Ховрашкевич зайшов блідий, як імпортне білило вищого гатунку.

— Ніч минула без сну і без радощів, — вгадав Ковбик, дивлячись на нього.

— Кликали, Стратоне Стратоновичу? — замість відповіді запитав Ховрашкевич, якому теж, очевидно, було не до жартів. Навіть сумних.

Ковбик мовчки показав на стілець і, підійшовши до вікна, приклав руку до грудей.

— Чи й вас ото так канудить, Михалку, як мене, чи ні?

Ховрашкевич ці слова розцінив по-своєму:

— Канудить, але не від того, що ви думаєте.

— А про що я повинен думати? — різко обернувся Стратон Стратонович.

— А ви що, не знаєте, що вчора трапилося у Бубонів?!

Стратон Стратонович зупинився і на мить завмер.

— Як завжди, щось накоїли? Що дерболизнули більше, ніж слід було, я й по вас бачу.

— За мною і Панчішкою приїжджала міліція, — спокійно промовив Ховрашкевич.

— Яка міліція? Чого? — Стратон Стратонович втягнув голову в плечі. — Я так і думав! Ви ж не можете без пригод. Що трапилося? Тільки конкретно й коротко…

— То я вам розповім з самого початку…

— Конкретно і коротко, — перебив його Ковбик.

— Хтось зателефонував у медвитверезник і повідомив, що у будинку Бубона п'яні вчинили бійку…

— А що ж учинили ви?

— Нічого. Ми просто сиділи з Масиком і сперечалися…

— За допомогою кулаків?

— За допомогою аргументів…

— Чуло моє серце, що ці пиятики колись-таки закінчаться витверезником…

— Але мене, як бачите, не забрали.

— А Масика?

— І Масика теж. Міліція вибачилася і поїхала геть…

Стратон Стратонович задумався.

— Може, помилилися адресою? — перепитав по паузі.

— Ні, старшина сказав, що трохи приглушений чоловічий голос повідомив: «У будинку Бубонів спочатку пили, а тепер б'ються», а потім назвав точну адресу.

Стратон Стратонович зітхнув:

— Як ви гадаєте, чия це робота?

Ховрашкевич знизав плечима. Ковбик натис на дзвінок. На порозі з'явилася Зося.

— А покличте-но мені Арія Федоровича. Тільки не кажіть, хто у мене, — наказав Стратон Стратонович. — А ви, — повернувся до Ховрашкевича, — зайдіть тим часом в оці двері, — показав на четверті, загадкові двері Ковбик, крізь які, окрім нього, ніхто ніколи не входив. Там стояв холодильник, диван, невеличкий журнальний столик і стілець.

Арій Федорович Нещадим увійшов з офіційним, як бланк, виразом обличчя і холодним, немов сталь, поглядом.

— Викликали, Стратоне Стратоновичу? — перепитав він.

— Запрошував, — уточнив Ковбик. — Сідайте, будь ласка. — Підвівся з-за столу, підсмикнув штани і взявся за цигарку. — Як ви добралися вчора додому?

— Спасибі, добре… А чому ви питаєте? Щось трапилося? — Нещадим насторожився.

— Трапилося, — пихнув димом Ковбик. — До Карла Івановича міліція приїжджала.

— Я щось чув… Кажуть, Ховрашкевич у витверезник потрапив?

— Хто каже? — Ковбик раптово загальмував і глянув, вичікуючи, на Нещадима.

— Товариші кажуть… Панчішка…

— То він, очевидно, з вами пожартував, Арію Федоровичу.

— Я вас не зрозумію, — підвівся Нещадим.

— А я вас теж! — Стратон Стратонович раптом відчув, як у скроні вдарила кров. — Міліція приїжджала, але нікого не забрала. Той, хто дзвонив у витверезник, прорахувався. Ні Ховрашкевич, ні Панчішка не були п'яні… Принаймні їхня творча дискусія бійкою не закінчилась.

— Для чого це ви мені кажете? — Нещадим зблід і став схожий на глянцевий папір, на якому ще ніхто нічого не писав. — Це ви кажіть своїм улюбленцям. Ховрашкевичу, наприклад, якщо він є на роботі…

— Ви мені киньте з цим! — Стратон Стратонович розізлився. — Я вам не дозволю. Для мене у «Фіндіпоші» всі однакові: і ви, і Ховрашкевич, і Панчішка, і Сідалковський, і Дульченко… Так що я попрошу…

— Пробачте, але так усі говорять.

— Мене це не цікавить, що говорять усі. Мене цікавить, що ви на це скажете! — На слові «це» Ковбик зробив наголос.

— На що саме? Що за натяки? Чи не думаєте ви, що в міліцію телефонував я? — прищулив око Нещадим.

Ковбик надкусив цигарку, але запалювати не поспішав. Чоло заросилось і виблискувало маленькими срібними кульками. Думки переганяли одна одну, як коні на іподромі, але він не бачив жодної, на якій можна було б зупинитися. «Все ж інтуїція мене не зраджувала. Я ще зранку відчував, що має щось трапитися. Треба щось робити… Але що?» Стратон Стратонович ще раз підтягнув штани, наче це надавало йому сил і впевненості. Тепер він уже був переконаний, що дзвінок у міліцію — справа рук Нещадима, але як ти це доведеш? Інтуїція — ще не доказ.

Для чого потрібний був той дзвінок Нещадиму? На що він розраховував? Попадеться Ховрашкевич, припиняться експерименти, і Нещадим займе його місце? Ні. Йому це не потрібно.

Скоріше, це був черговий замах, але не на Ховрашкевича, а на нього, Ковбика. На Ковбика як на керівника «Фіндіпошу».

— Чого це ви мовчите? Нічим крити? — Нещадим знахабнів і пішов у наступ, пам'ятаючи, що це найкраща оборона.

Ковбик наблизився до нього впритул і, спершись обома руками на стіл так, ніби збирався скочити на коня, глянув прямо у вічі Нещадиму. Той не витримав його погляду і відвів очі вбік.

— Я не збираюсь мовчати, Арію Федоровичу… Ви помиляєтесь…

— Пробачте, Стратоне Стратоновичу, але й я вам скажу…

— Ви вже сказали чітко і ясно… Це вам не вперше, — різко перебив його Ковбик. — Але запам'ятайте — усьому колись настає кінець. Моєму терпінню теж. Я чоловік принциповий — це всі знають.

— Пробачте…

— Цього разу справа значно серйозніша, ніж ви гадаєте, — Ковбик не давав Нещадиму й передихнути.

Арій Федорович ще більше пополотнів і раптом знову присів, ухопившись руками за краєчок столу.

— Але я вибачаюсь не тому, — Нещадим почав заїкатись. — Ви мене в цю справу не вплутуйте. Це вам не вдасться. У вас немає ніяких доказів.

— Ви так гадаєте?

Стратон Стратонович вигравав час. Він знав, що