Читати книгу - "«Аристократ» із Вапнярки"

— Я вважаю, — не поспішаючи, продовжував Ковбик, — що моя службова совість буде нечиста, якщо ви негайно не подасте заяви і добровільно не залишите «Фіндіпош», — продовжував Ковбик таким тоном, ніби у «Фіндіпоші» уже всім відомо, що у міліцію телефонував саме Нещадим.

— Що ви цим хочете сказати? — Арій Федорович пронизав Ковбика холодним кинджальним поглядом, в якому любові до свого начальства уже не було.

— Я цим сказав усе, що хотів сказати. Це для вас єдиний і на даному етапі найкращий варіант… Не примушуйте мене, — Ковбик карбував кожне слово, — вдаватися до адміністративних заходів. На роздуми я вам не даю ані хвилини, ані секунди. Ось вам папір і ручка…

— Але ви не маєте права…

— Тоді я це питання виношу на місцевий комітет, — і Ковбик підійшов до стіни, оглянувся на Нещадима, приклавши палець до кнопки електродзвоника.

— Пробачте, але мені здається… — Нещадим почав перебирати пальцями свою чорну течку. — Це ще треба розслідувати.

— От ми зараз і приступимо до розслідування, — Ковбик повернувся і щосили натис на кнопку. Електродзвоник голосніше, ніж будь-коли, наче по ньому ударили подвійним струмом, задзеленчав у приймальні. — Єдине я вам хочу сказати, Арію Федоровичу: після цього розслідування наші дороги розійдуться, як розходяться в полі жниварки. Ви мене зрозуміли?

Ковбик витяг свій бурштиновий мундштук. Серце переганяти піт, здається, перестало. Стратон Стратонович дихав рівномірно і грамотно, Арій Федорович дивився на нього і повторював одне й те ж:

— Я так цього не залишу.

— Це ваша справа…

У дверях з'явилася голова Зосі.

— Покличте негайно Карла Івановича, Сідалковського і Панчішку.

Зося зачинила двері.

— Я протестую! — раптом вигукнув Нещадим.

— Проти чого? — Ковбик зробив вигляд, що здивувався.

— Проти несправедливості.

— Ми її ще не встановили. Може, ця справедливість на вашому боці, Арію Федоровичу. Щиро кажучи, я бажав би, щоб саме так сталося, — Ковбик відчув себе на коні. — Мені з вами не хочеться розлучатись. Боюсь, такого, як ви, помічника я більше не матиму… — Ковбик після холодного душу на голову Нещадима почав лити тепленьку водичку.

— Ви з мене знущаєтесь. Ви смієтеся прямо мені в очі!

— Що ви, Арію Федоровичу, візьміть себе в руки. Я вас просто не впізнаю. Ви підвищуєте голос. Ви кричите!

— Це наклеп! Ви хочете все обернути проти мене! Звалити з хворої голови на здорову…

— Ну знаєте, — Ковбик покрився червоними, як півонія, плямами. На Нещадимові були тільки білі. — Ну, це вже виходить за всякі межі! Може, ви заперечуватимете… — Ковбик не договорив. У Нещадима раптом здали нерви.

— Це софістика! — верескнув він. — Це вже, знаєте, як називається?

— У софістиці я не розбираюся, а от в інтонаціях голосу… Тому, дорогий мій, не кричіть, не гарячкуйте, будь ласка. Я це роблю насамперед у ваших інтересах.

— Ви хочете мене позбутися, щоб залишитися зі своїми улюбленцями і підлабузниками!

— Ще одне слово, товаришу Нещадим, — і ви вже не зможете подати заяву навіть за власним бажанням. Зараз я ще для вас дещо можу зробити. Точніше, не для вас, а заради ваших двох дітей, — Ковбик так міцно стиснув мундштук, що дим з цигарки крізь нього більше не надходив.

Він ще раз натис на кнопку і ледь не вдавив її в стіну. У кабінеті з'явилась перелякана Маргарита Ізотівна.

— Де Бубон, Панчішка, Сідалковський?

— Зося побігла. Вони зараз…

— Не треба… Не треба, — раптом підвівся Нещадим і схопив Стратона Стратоновича за руку. — Це я дзвонив… П'яний був, Стратоне Стратоновичу. Випив більше, ніж слід… Пробачте. Не пам'ятав себе. Характер такий дурний у мене. Я борюсь, але…

Він не договорив. У кабінет зайшли Карло Іванович і Сідалковський.

— А Панчішка, як завжди, запізнюється? — кинув у коридор Стратон Стратонович. — Сідалковський, притягніть цього ледацюгу за комір, і негайно.

— Для вас що, дисципліни не існує? — поцікавився Ковбик у Панчішки, коли той нарешті зайшов. — Тепер я можу погодитися з Арієм Федоровичем, що ви дозволяєте собі все. Звідси й нездорові розмови: Ховрашкевич — улюбленець Ковбика. Панчішка — улюбленець Ковбика. Хто тут ще мій улюбленець: Сідалковський, Грак чи Баронецький? Хто, Арію Федоровичу? — Стратон Стратонович сів і кивнув, дозволяючи це іншим. — Товариші, місцевком зібрався в дуже серйозній справі. Арій Федорович доповів мені, що в неділю, під час ювілею у Карла Івановича, трапилося, як в армії кажуть, чепе. Я це відчував і тому вас, Панчішко, запитував, чи все було гаразд, чи не трапилося чогось. Ви мене запевнили, що все пройшло нормально. А от Арій Федорович щойно сказав мені, що у вас щось трапилось!

— Але в нас і справді нічого не трапилося, Стратоне Стратоновичу, — втрутився Бубон.

— Ви так думаєте, Карле Івановичу? А от Арій Федорович думає інакше.

— Я так думаю, — невпевнено промовив Бубон.

— А от Арій Федорович признався мені, що подзвонив у медвитверезник і викликав до вас, Карле Івановичу, міліцію, бо там зчинилася бійка…

Під стелею кабінету раптом присіла муха і завмерла. Ковбик зробив паузу і прислухався. Десь над Кобилятином-Турбінним пролетів літак. У могутніх грудях Стратона Стратоновича, наче відбійний молоток, калатало серце.

— Так це ви… ви? — першим почав заїкатися Бубон. — Ви цю бійку, шановний, придумали?

— Арій Федорович після деякого вступу мене запевнив, що він, як завжди, був дуже п'яний і не пам'ятав себе, — пояснив Ковбик.

— Пробачте, Стратоне Стратоновичу, але це…

— Одну хвилиночку, Арію Федоровичу. Зараз надамо слово і вам. Я просто хочу ввести людей у курс тих подій, про які ви мені розповідали.

— Але…

— Без «але». Давайте без «але», а то ми так далеко зайдемо. Сподіваюсь, ви не відмовляєтесь від своїх слів?

— Пробачте, але це…

— Сядьте. Ви завжди поводились, як найзразковіший і найдисциплінованіший товариш. Я вас не впізнаю. Так-от, я й товаришів запитаю: чому ви, Панчішко, вчинили бійку з Ховрашкевичем у Карла Івановича на квартирі?

— Яку бійку? Йолі-палі!

— Панчішко, не лайтесь. Не міг же Арій Федорович просто так дзвонити у міліцію? Чому? — тихо повторив Стратон Стратонович, але це коротеньке «чому» прозвучало, як постріл. — Хто з вас бився? Ви, Сідалковський?

— Ні, — твердо і впевнено відказав той. — Бійка прикрашає життя, але спотворює обличчя.

Ковбик махнув рукою, мовляв,