Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

— Та викиньте його взагалі! — мало не плакав Васєчко.

— Не можемо, — відповіли йому, — висновок райлікарні повинен бути у справі.

— Ви все-таки подумайте, — порадив зав, — може, були якісь проблеми зі здоров'ям у дитинстві?

— Та які там проблеми? — божився зам по культурі. — Ніяких абсолютно. Хіба що до п'яти років «р» не вимовляв...

— Ось! — закричав старший медкомісії. — Біс би його забрав! Ось що таке ротацизм! А в мене крутиться щось, а збагнути не можу.

— Дійсно, — похитав головою завідуючий, — навмисно не придумаєш. Якщо розібратися — це взагалі не хвороба. А ну, юначе, скажи «риба»!

— Р-р-риба! — двометровий леґінь розплився у щирій посмішці.

— Гаразд, оформляйте...— зітхнув завідуючий.— А бланк районний все-таки доведеться переробити!

***

Біля недобудованої церкви, над якою, тим не менше, вже височів один купол, стояла доволі скромна іномарка бежевого кольору. Внизу, під стіною крутився барабан бетономішалки, декілька робочих перевантажували у тачку бетон. З-за рогу з'явилася група із кількох осіб. Чоловік старшого віку в капелюсі продовжував пояснювати жінці та двом іншим чоловікам — іноземцям:

— Ось тут у перспективі розчистимо місце, травичку посіємо, знаєте — декоративну таку...

— А де берете техніку для встановлення куполів? — запитав один із представників діаспори.

Гості розмовляли доволі справною українською мовою, хоча й з вираженим акцентом — це, очевидно, були ті, хто вже народився «там». Нижче, на розі площі, стояло чудове «Ауді» однієї з останніх моделей, відблискуючи чорним, і біла «Волга». Біля машин розташувалося троє чоловіків і жінка. Один із чоловіків, найбільш «крупнокаліберний», запхавши руки до кишень, спирався на крило розкішного авто. Люди начебто про щось говорили, але було помітно, що їхня увага прикута до гостей із діаспори.

— Хто це є? — поцікавилася пані, яка, очевидно, була в делегації найголовнішою.

— Це наша районна адміністрація, — пояснив голова церковного комітету, — верхівка, так би мовити. Ось той, хто на машину спирається, — Бурчун Михайло Петрович, представник президента у районі, голова адміністрації.

— Маю вражіння, що панове на нас очікують, — припустила гостя.

— Так, ви знаєте, дійсно... — завагався голова. — Вони й мене просили переговорити з вами, але незручно якось було починати...

— А чого вони хочуть? — втрутився інший представник делегації.

— Зрозуміло, чого, — почервонів наш, — грошей хочуть просити. Гуманітарної, так би мовити, допомоги.

— Гуманітарної?! — здивувалася пані, мимоволі озираючись на власну машину. — Ось ці, на «Ауді»? їм на ще новішу автівку не вистачає?

— Та ж розумієте, — розгубився голова, — час зараз у нас важкий... У лікарнях ліків немає, у школах з опаленням проблеми...

— Якщо в лікарнях немає ліків, то з якої радости вони на таких автомобілях роз'їжджають?

Голова церковного комітету був уже не радий переходу розмови у дражливе русло. Він нітився, мукав і просто не знав, як пояснити цей феномен.

***

Приблизно у цей самий час схоже «Ауді» заїжджало кілометрів за чотириста від Тачанова у населений пункт, позначений на дорожньому вказівникові як Барановичі. За кермом комфортно розташувався пан Якимець. Поруч із ним сидів міцний хлопець у шкірянці. Дорога була такою ж роздовбаною, як і в Тачанові. Спочатку обабіч розгепаного шляху з'явилися одноповерхові приватні будиночки, потім почався високий глухий паркан якоїсь організації.

Машина пригальмувала, а потім зупинилася. І серйозний парубок, що сидів поруч із бізнесменом, опустив скло й без сентиментів запитав жінку, яка проходила кривим тротуаром:

— Ей, мать, гдє тут у вас зона?

***

Павло сидів на дивані, відкинувшись на спинку. На столі стояло декілька нехитрих страв. У лимонах та апельсинах, порозкладаних скибками навколо порізаного ківі, вгадувалася жіноча рука. Пляшка вина була почата, і прозорий напій червонів на дні чарки, що стояла біля Павла. Навпроти стояла повна чарка горілки. У розкоркованій пляшці «біленької» не вистачало рівно половини. На столі була й третя чарка, але зараз співрозмовники сиділи лише удвох.

Чоловік із двома бородавками рішуче підняв свою чарку і кинув:

— Ну, давай... — після чого одним махом перекинув у себе горілку.

Павло на своє вино навіть не глянув. Він думав.

Бліщ закусив ковбасою з тарілки і сказав:

— Справа не хтозна-яка складна, а такий спец, як ти, — взагалі знахідка. Це я — старий тумак, який нічого не знає і не кумекає. А ти... — на обличчі завгоспа з'явився відповідний облесливий вираз.

— Що я... — заперечив Павло. — Був на пташиних правах, а зараз взагалі... Я ж кажу — депортували мене. Я в них у комп'ютері знаходжуся. Мені туди легальний в'їзд закритий. А нелегальний — це взагалі без варіантів. За тиждень назад викинуть.

— То що, — не здавався Бліщ, — взагалі ніяких шляхів немає?

— Ну, чому... — зітхнув Павло. — Якщо вийти на відповідних людей. Зроблять новий паспорт, фальшивий. Є доля ризику, але багато так їздять. Правда, це не настільки скоро. Роблять й інші фінти — прізвище, наприклад, змінюють, а тоді готують новий паспорт уже на нове прізвище.

— То міняй! — вхопився за ідею Бліщ.

— Не хочу я міняти! — обурився Павло. — До того ж, немає підстав. Це жонаті міняють. Є на що — прізвище дружини беруть.

— Ну, тоді, — хитро посміхнувся Бліщ, — ми тобі знайдемо дружину. І навіть таку собі нічого! Он, Маринку попросимо, — «тесть» засміявся.

Павло тільки гмикнув.

— Між іншим, женитися — це відповідальніша справа, ніж те, що ви пропонуєте...

До кімнати увійшла згадана Марина із тацею, на якій стояли склянки із желе, прикрашеним вершками.

— Про що ви тут сперечаєтеся? — вона посміхнулася Павлові.

— Так... — пробурмотів той. — Про справи житейські. За ким ти ходиш, Арсен Миколайович тебе заміж віддає. Без твоєї, між іншим, згоди.

Вона зробила круглі очі та обурене обличчя:

— І за кого?

— За мене, звичайно.

— Ну, це неподобство! — розгнівалася вона. — Без моєї згоди! Якби за когось іншого — можна було би взагалі образитися...

***

За вікном відбувалися жахливі речі. Вітер налітав знову й знову, кидаючи на стіни будинків масу води. Вікна стогнали, і, здавалося, шибки ось-ось не витримають. Було чути, як насилу протистоять натискові вітру гілки дерев.

— Оце так погода... — промовила