Читати книгу - "Яр"

— Ти чого? — зупинився я.

— Та-а, — протягла вона, тоді знехотя пояснила: — Антін сьогодні щось сердитий.

Ми пошаруділи між кущами смородини в садок, але згодом засіявся дощ, і мусили-таки йти до хати. Усередині горів каганець.

— А, затьок прийшли? — зустрів нас Антін. — Чого ж це ви в хату?

— Чого б не прийшли, а не для того, щоб ти знову про свого Кривого натякав, — усміхнувся я, прогладжуючи покропленого дощем чуба, але мені й самому здалося, що в голосі моєму більше роздратування, ніж усміху.

— Антоне, чого ви вп'ять заводитеся? — Оленка немов і не знала інших слів.

— Нехай слухає! — наставницьки промовив Ягола. — Знає, в яку, повідіму, сім'ю йде.

Я скипів:

— А що мені знати! Я тобі ніколи зла не заподіяв, а ти мене тоді на отій станції зрадив...

Я й сам не зчувся, як те слово злетіло мені з вуст, але тепер було вже пізно шкодувати. Я чекав, що казатиме Ягола, бо, зрештою, це й досі лишалося між нами нез'ясованим, а так далі терпіти не можна було.

— Ти тоді міг мене врятувати, а сказав що тамбовський вовк мені земляк.

— І сказав правильно. Прочім, я й не знав, що ти втік з лагера. І скажу вам більше: германець напав і всяке-таке могло буть. Один казав: береженого й Бог береже. Хто тебе знав...

— Береженого Бог береже, а мене більшовики збиралися до бантини причепити.

— За що?

— «За що»! За голову! У тридцять сьомому — за троцькізм, а в сорок першому — за шпіонаж і диверсії.

— Повідіму, було за що? — крижаним голосом проказав Антін, і від того мене побили мурахи.

— Ти теж би так зробив, якби твоя влада?!

— А зробив би, — тим самим тоном потвердив Ягола. Тоді зірвався на крик: — Чого ти думаєш, прочім, що тільки ти чесний?!

Оленка, досі неспокійно зиркаючи то на брата, то на мене, вдруге спробувала припинити сварку:

— Хіба вам нема більше балачки? Ось годі вам! Антоне! Максиме!

Але я мусив відповісти на таку образу:

— Ти чесний? Ти так і дивишся, щоб російська влада знову повернулась.

— Мені вона нічого поганого не здєлала, — мовив Антін.

— А мене заслала на каторгу, ще й збиралася повісити. Отже, ми з тобою в різних таборах.

— Таборами ти мене не лякай. Я знаю, шо воно. Спитай онде в неї, — Антін кивнув на сестру.

Мене хапали чорти, хотілось розтлумачити цьому дурному чоловікові, що він бачив табір один тиждень, але хіба то справжній концтабір?

Але мені завадила Оленка крикнувши:

— Антоне, Максиме, годі вам, кажу!..

— Цить ти, не сунь свого носа, — бликнув у бік Оленки брат. — Нехай усе знає. Мені в хаті хвашистів не треба.

Мене аж звело:

— Це ти мене фашистом називаєш?

— Не я — ввесь Яр знає, хто ти сам і з ким воловодишся. Спитай он і в мого малого, він тобі скаже.

— А хто ж ти? Комуніст?

Я шукав дошкульного слова, щоб одним ударом заткнути пельку цьому дурневі, але не знайшов нічого пристойнішого.

— Я ніколи не состояв у партії, — озвався Антін.

— А Сталіна виглядаєш.

— Хіба Гітлер кращий? — усміхнувся зовсім щиро Ягола й повторив: — Кращий?

Я не хотів стверджувати цього й сказав інше:

— Я думаю про те, щоб краще було Україні.

— Ти, повідіму, просто боїся, та й годі.

— Скільки мільйонів українців виморив Сталін у тридцять третьому? Забув?

— То була голодовка.

— Її сталіністи зробили! А в тридцять сьомому? Скільки — забув?

— Стіки не є, стіки й є. Всякі троцькісти-перетроцькісти. І скажу вам більше: може, ще й мало їх Єжов...

— А тоді й самого Єжова?

Антін мовчав, останню проблему він ще й сам не встиг для себе розв'язати, і тепер, певно, пошкодував, згадавши те ймення. Він розізлився:

— Шо ти мені Єжова пхнеш! Вобще й узагалі всьо правильно. Мало вас давили!

— Кого?

— Вас! Он скіки навилазило з усіх шпаринок. Наволоч! Усі, і оті твої кориші, і ти сам!

— Я-а?

Мені аж подих перехопило, потьмарилось в очах, я пошукав рукою підпори і сперся на одвірок.

— І та твоя простітутка рудокоса, що ти з нею спав!

— Ах ти ж... Аж ти ж...

— Іди до неї, чого моїй сестрі голову задурюєш! І скажу вам більше: я тобі ноги поперебиваю, якщо ше сюди прийдеш!

Я й досі стояв, підпираючи одвірок, а скам'яніла Оленка тільки здригалася за кожним братовим словом, наче воно навідліг било її по щоках. Антін поволі, крок за кроком підступав од столу до дверей, і я, втягаючи голову в плечі, настовбурчено ждав ще одного кроку, після якого вже пізно буде вертати назад і щось думати. Ще один крок — і тоді все.

Зібравши рештки волі,