Читати книгу - "Яр"

Але це вже не був отой покірний і вайлуватий Килинин чоловік. Роки бурлакування зробили своє. Кумедну історію Єсохвадового життя знав увесь Яр і навколишні села, де він років шість жебракував після далеких мандрів. Максим же почув про це зовсім недавно, хоч знав діда не перший рік. Потім їм з Оленкою розповідала Єсохвадову одіссею Паша.

— Ото шо робе війна, — був Пашин підсумок. — Усі люди казяться. Хіба ж пиячили колись, як оце тепер? І всі: і дядьки, і молодиці, а найдужче — вдови.

Максим згадав, що такого шалу й справді раніше не спостерігав. Самогон гнали відрами, нили гранчаками з приводу й без приводу, просто так, у кожній хаті, і це не вважалося більше ні гріхом, ні злочином, бо гріх — то відступ од норми, тепер же пиячили й диваками вважали непитущих.

— А що буде, як войні прийде кінець? — запитала сама себе Паша, і Максима побили мурахи.

Це хвилювало його давно. Він подумав про те, що покоління сучасної молоді давно перестало вірити в будь-що, крім фактів. А то таки страшно, бо куди дівати запал, і сили, і прагнення, які бродять у людині. Хіба що топити їх у горілці й віддаватися найпримітивнішим інстинктам?

— А що ви, Пашо, робитимете після війни? — серйозно спитав Максим. Антона він звав на ти, Паші ж не наважувався тикнути, хоч вона була й молодша за чоловіка років на два.

— Я вже не буду такою дурною, — загадково відповіла Паша й, нічого не пояснивши, встала й пішла до хати, бо там чогось волав Антось: «Мо-омо!... Та мо-омо ж! Чуєте?».

— Сьогодні ще семеро поїхало в Германію, — сказала Оленка, — І моя напарниця Данька.

Максим тримав її руку й один по одному перебирав пальці. Пальці були довгі й тонкі, але чорна не дівоча робота загрубила їх, і йому було дуже шкода Оленки.

— Макси...

Він ворухнувся.

— Йди до нас на станцію.

— Чого?

— Робитимем удвох.

— Я взагалі не хочу, щоб ти так важко працювала. Жінка мусить бути жінкою й виконувати тільки найлегшу роботу.

— А тебе не заберуть... у Германію?

В Оленчиному голосі було стільки тривоги, що він мимоволі замислився.

— Не заберуть, — по якійсь мовчанці сказав Максим, але й сам чув, що говорить непереконливо. Хто допоможе? Олег? Чи Ганна Базилевич? І яка їхня влада в цьому містечку?

Йому згадавсь Афіноґен, і стало неприємно. Про нового начальника поліції Максим уже давно не думав. Що то за людина?

Я тепер дуже часто почав зустрічати Єсохвада. Після Пашиної розповіді сивий кучматий старець у мальовничому лахмітті здавався зовсім іншою людиною, я став навіть вітатися з ним. Одного разу, ідучи вулицею з Поповичем і побачивши ярівськоґо жебрака, я сказав:

— Цікава людина.

— Ти романтик, — одповів Олег. — Колись вони стали були об'єктом соціологічних досліджень, але ненадовго.

— Хто?

— Старці. Хіба ти не читав Горького?

Я не відповів. Пройшовши метрів із двісті й говорячи про зовсім сторонні речі, Олег раптом замовк і згодом поспитав:

— А ти його добре знаєш?

— Кого? — здивувався я, не вхопивши ходу Поповичевих думок.

— Та цього ж, як його... Іосафата.

— Єсохвадом його в нас називають. Ну, знаю.

— Ото прозвали! — засміявся Попович і повторив, насолоджуючись дивним іменням: — Єсохвад! У нас як приліплять кому прізвисько, то тільки аби твоя ласка. Це той, що в нього довідка з Кирилівської лікарні?

— Той.

Десь уже біля центру Попович знову згадав Єсохвада.

— З нього вийшов би непоганий зв'язківець.

— Хто-хто? — Я аж зупинився. — Який... зв'язківець? Ви що: в партизани лаштуєтесь?

— Прикуси язик! — засичав на мене Попович. — Он люди йдуть. У тебе, як подивлюся, нерви почали деренчати.

І нічого більше не сказав.

А ввечері, прямуючи до Ягол, я знову здибався з Єсохвадом. Згадались Олегові слова й стало смішно. Я спитав жебрака:

— Діду, ви часом, не співробітничаєте з партизанами?

— Хо-о? — здивувався старий. — А ти чий такий? Писарчуків Архипів?

Я почав брехати, називаючи зовсім інше прізвище.

— Не брехи, я тебе впізнав, — сказав Єсохвад. — Писарчуків. Ти був дерехтором у хколі. Батько гивий-здоровий?

Я хотів був розповісти про те, що в батька тепер немає руки, що він дуже постарів і нишком плаче за Петром, але потім знову згадав Олегові слова, і рушаючи далі, кивнув Єсохвадові:

— Дивіться мені, діду, як німці впіймають, не допоможе вам і та довідка, повісять на першій осиці.

— Хоб їх догори ногами повіхало, — проказав старець, як завжди вимовляючи «х» замість «ш».

Я реготнув і розтанув у темряві. Небо було хмарне й тягло дошкульним, ще не літнім вітром, та Оленка нетерпляче виглядала мене біля хвіртки.

— Висю-висю на воротіх, а тебе нема й нема, — поскаржилась дівчина й притислася до мене твердими грудьми.

Я оновив її за стан і потяг ближче до хати, на всиджену вже призьбу. Оленка пішла за мною не дуже охоче.