Читати книгу - "Не повертайся спиною до звіра"

Цієї миті на всій території підприємства вимкнулося освітлення. У сутінках обличчя людей здавалися сірими плямами. Телевізійникам із своєю апаратурою довелося забиратися геть. Профспілковий актив зібрав найбільш відчайдушних у невеликій кімнаті людям роздали запалені свічки. Це нагадувало зібрання перших християн у катакомбах.

Тут-таки заходились лаштуватися на ночівлю, дарма, що опалення теж не працювало. Дружина одного з активістів, жінка років п’ятдесяти, розгорнула пакунок і виклала на стіл шмат сала, хліб і цибулю.

У кімнаті, окрім Надії Миколаївни, не залишилося жодного кореспондента. Декого з присутніх вона знала ще з часів, коли завод був на висоті і отримував премії за випуск кращої техніки для села. Молода Надія Лось писала нариси про Херсонський комбайновий завод. Тепер люди, чиї портрети кілька років тому прикрашали прохідну, стали гнаними. Надія відчула пекучий сором, ніби й вона була причетна до цього краху.

Згорблений чолов’яга у бейсболці, колишній начальник цеху, майже зовсім беззубий, ніяк не міг упоратися з бутербродом, тому полишив його й пристав до розмови. Голова новоствореної профспілки вперто гнув свою лінію:

— Будемо вимагати від уряду погасити борг із зарплати.

— Не обманюйте себе і людей, — втрутився старий. — У приватного бізнесу сто мільярдів боргу перед іноземними банками. То що, через ці борги розтринькувати бюджет країни?

З ним погодився майстер складальної дільниці:

— Твоя правда: два роки, як завод став приватним підприємством. Не держава винна, що Плюєв наплював на нас.

— Нічого собі… — не витримала жінка, яка принесла харчі. — А хіба уряд не повинен стежити за тим, як новий власник виконує договір з приватизації? Фонд держмайна продав завод — і забув про нас.

— Та ми вже й судилися з Плюєвим, судилися… Хіба в нас люди мають якісь права? Тільки вмерти, та й то — ховати нема за що! — кинула молодиця у хустці, що підливала самогон у пластикові келишки, припрохуючи: — Натурпродукт, із села привезла! Оце якби не город в селі давно б із голоду попухли!

— Зате який парламент у нас! — хекнув старий і миттю спорожнив стаканчик. — Знаєте, який Трудовий кодекс там прийняли в другому читанні? Рабство повернули. Тепер, якщо власник скаже, то й десять годин робочий день буде!

— Треба багато помізкувати, щоб законами заохотити працю. Звідки ж їм знати? Та й хіба вони вміють думати? Їх цього не вчили… — гірко всміхнувся голова профспілки. — Хто прийшов до Верховної Ради за закритими партійними списками? Водії, секретарки, братки для бійок перед трибуною… Закони писати — це не їхнє!

Усі якось одночасно відчули втому. Дехто вже вкладався спати на офісних стільцях. Молодиця у хустці прибирала зі столу, ніби сама для себе підсумовуючи «здобутки» дня:

— А все’дно не здаваймося, бо ж не їхня правда, а наша! Не допоможе сьогоднішній штурм заводу — завтра підемо штурмом на обласну адміністрацію…

— А як же державна програма вітчизняного машинобудування? — тихо запитала Надія Миколаївна, розуміючи, що питання риторичне.

У руках вона досі тримала бутерброд, який передали з нехитрого столу.

Дев’ята ранку, новини, склянка чаю. Анастасія не встигла накинути на себе халат, так і вклякла перед телевізором. Репортаж із засідання арбітражного суду показували у повторі. З екрана лунали погрози, верхня камера зняла штурханину і навіть те, як у господаря кабінету відібрали мобільний телефон. То була «гвардія» леді Ю. Один із «гвардійців», маленький на зріст і найбільш задерикуватий, скаржився на бійців служби безпеки, наголошував на недоторканності народних обранців. Настя знала цього депутата, з Євгенових розповідей. Молодий політик дорвався до крісла завдяки скандальним публікаціям у своїй газетці.

Бути свідком словесних змагань парламентаріїв після їхніх бійок Невінчана не бажала. Але шеф чекав добірки свіжої інформації. Зараз вона йому була потрібна, як повітря. Борис Шевченко готувався виступити з парламентської трибуни після того, як народні депутати вислухають звіт керівника Нацбанку.

Власне, слід було зібрати самі лише факти, навести найяскравіші цитати тижня. Їх вистачало. Настя не пам’ятала іншого такого насиченого періоду. Інформагентства що не день рясніли повідомленнями, кожне з яких могло б стати топ-новиною. Україна ще не підвелася після фінансового буревію, і невідомо було, коли зможе отямитися. У листопаді курс долара в обмінниках шокував співвідношенням, яке у телевізійних новинах подавали під звуки єврейської пісні «Сім сорок». А тепер за долар давали всі десять гривень — удвічі більше, ніж улітку. Народ більше не довіряв банкам. Нацбанк уже в десятьох із них призначив тимчасові адміністрації. Керівника однієї було вбито. Напередодні він насмілився оприлюднити назви приватних фірм — найбільших позичальників. Невінчана згадала, як чотири роки тому після публікації про цей банк на Євгена збиралися подати до суду.

Вона уважно переглянула іноземні сайти. Виявилось, у Великобританії національна валюта впала майже на третину, у Росії — навіть більше. В Україні втрати були катастрофічними. До Нового року залишилося зовсім небагато часу, працівники різних галузей підраховували свої втрати. Криза з’їла третину доходів порівняно з минулим роком. Світові рейтингові агентства винесли Україні нищівний вирок. А ще ж у першому півріччі вона мала найвищі у світі темпи зростання економіки! Джордж Сорос застерігав міжнародні фінансові установи від зневажливого ставлення до молодої незалежної держави. «Україна — це як цінний вид, що опинився під загрозою, — стверджував мільярдер. — Нам потрібно його врятувати».

Багато хто, шукаючи винних, поглядав у бік Національного банку. Пасічник, якому приписували необмежений вплив на цю установу, навпаки, звертав увагу співгромадян на «кризу, яка сидить на шостому поверсі урядового будинку по вулиці Грушевського». Настя приберегла цю цитату на всяк випадок