Читати книгу - "Проект «Україна». Австрійська Галичина"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Митрополит Андрей займав активну громадянську позицію. Як найвищий ієрарх Греко-католицької церкви, член австрійського парламенту та віце-маршалок Галицького сейму він обстоював релігійні та національні права українського населення. Був членом багатьох українських товариств, меценатом українських національних інституцій. Заходами митрополита Шептицького у Львові був заснований Національний музей з архівом і бібліотекою, Народна лічниця. В українському політичному русі владика був прихильником Української національно-демократичної партії, хоча не став у різку опозицію до інших національних політичних сил. Та у всіх своїх вчинках й оцінках митрополит Шептицький керувався, насамперед, Божими заповідями і почуттям обов’язку католицького єпископа. Він обстоював право духовенства займати активну політичну позицію. Однак архієрей наголошував, що найпершим і головним завданням священика є бути для вірних свідченням віри, джерелом надії та підтримки, поштовхувати до святості, вимагав невтомного й жертовного виконання своїх душпастирських обов’язків, опіки різними ділянками життя пастви й провадження їх в християнському дусі, наполегливо закликав пастирів долати ідеологічні протиріччя і єднатися навколо вічних цінностей.
Центром і законодавцем стандартів церковно-релігійного життя Греко-католицької церкви в Галичині закономірно була столиця митрополії Львів. Символічно, що саме тут, всупереч усталеній практиці проповідати польською, семінаристи Маркіян Шашкевич, Микола Устиянович і Юліан Величковський виголосили проповіді розмовною українською мовою. У 1900 р. греко-католики складали 16,5 % населення міста, посідаючи третє місце після римо-католиків та іудеїв. До 1908 р. у місті діяло сім греко-католицьких парафій. Центрами чотирьох із них були церкви: Великомученика Георгія (поширена назва — собор Св. Юра), Успення Пресвятої Богородиці (Волоська або Перша міська церква), Св. Параскеви П’ятниці й Св. Петра і Павла. Решта парафій діяли при карному й медичних закладах міста. Крім цього у Львові існували дві греко-католицькі капеланії (душпастирства). Протягом першого десятиліття ХХ ст. у Львові з’явилися ще дві парафії при церквах — при церкві Преображення Господнього (у південно-західній частині середмістя) і при церкві Вознесіння Господнього (для Нового і Старого Знесіння та Кривчиць). Крім згаданих парафіяльних храмів у Львові діяли ще чотири греко-католицькі церкви: при духовній семінарії, при монастирях сестер і отців Василіянського чину і церква Св. Миколая (дочірня парафія при церкві Св. Параскеви).
Головним греко-католицьким храмом у Львові був катедральний собор Св. Юра. Цей храм став епіцентром церковних торжеств, що відбувалися у Львові. Урочисті богослужіння тут відправляв сам митрополит в оточенні крилошан, а участь у них брали шановані городяни. В урочисті дні собор Св. Юра зазвичай був зарезервований винятково для високопосадовців та інтелігенції. Часом владика влаштовував гостини для високих гостей у митрополичій палаті, що знаходилася поряд з храмом. Заходи, що відбувалися у греко-католицькій катедрі, ставали виявом офіційної позиції Церкви.
Важливе місце в житті львів’ян-греко-католиків займала церква Успення Пресвятої Богородиці. Саме тут зазвичай замовляли богослужіння, якими українські товариства міста розпочинали свої загальні збори. Тут відбувалися служби з нагоди початку та завершення навчального року, поминальні богослужіння з парастасами за померлих видатних діячів Львова.
У Львові діяли чоловічий Василіанський монастир Св. Онуфрія та жіночий монастир сестер Василіянок. У місті знаходився протоігуменат провінції Найсвятішого Спасителя, яка об’єднувала 14 монастирів. Отці Василіяни проводили душпастирську роботу, займалися літературною, видавничою, викладацькою діяльністю, влаштовували реколекції й духовні місії, які користувалися неабиякою популярністю серед українських священиків і мирян. Головним напрямком діяльності сестер Василіянок була опікунсько-викладацька робота, зокрема опікувалися жіночим навчально-виховним закладом при Народному домі у Львові. У місті з кінця ХІХ ст. діяли два чернечі згромадження сестер Служебниць (згодом одне, проте найчисленніше). Завданням згромадження було засновувати й провадити дитячі захорони (заклади на зразок сучасних садочків), на прохання родичів чи з власної ініціативи доглядати за недужими, поєднуючи медичну допомогу з духовною розрадою, шити нові й лагодити старі фелони, вирощувати квіти для окраси церков. Обговорювалася можливість передати Служебницям управління кухнею Львівської, Станиславівської й Перемишльської духовних семінарій.
Способом виразити не лише релігійну, а й національну ідентичність для українських львів’ян ставали богослужіння з нагоди великих церковних свят. Навколо окремих із них склалися особливо урочисті традиції. Вони відбувалися надзвичайно урочисто й збирали велику кількість вірних, причому не тільки греко-католиків і мешканців Львова. До таких свят належало йорданське. Урочисте відзначення Богоявлення (19 січня) з велелюдними процесіями у Львові було тривалою традицією, якою українці дуже пишалися. Епіцентром святкувань цього дня ставали церква Успення Пресвятої Богородиці і площа Ринок. Процесії з усіх львівських церков сходилися на урочисте ранкове богослужіння до Успенської церкви, де відправляв митрополит з митратами й за участю багатьох священиків, співав хор семінаристів. На літургії були присутні найвищі посадові особи Львова. Прилеглі вулиці заповнювали вірні. Після закінчення літургії урочиста процесія зі співом і під музику військового оркестру вирушала на Ринок, де відбувалося посвячення води. Біля криниці встановлювали престол, прикрашений зеленню. При ньому ставали архієрей, крилошани, духовенство й помічники з духовної семінарії, довкола розташовувалися процесії з хоругвами і свічками, міські чиновники «въ ґалевыхъ уніформахъ» і військові, що стежили за порядком. Площу вщент заповнювали люди, серед яких було багато представників інших конфесій. Відправа на Ринку супроводжувалася співом хору духовної семінарії та салютом військових, а завершувалася благословенням владикою вірних і цісарським гімном у виконанні військового оркестру. Під спів семінаристів і музику оркестру архієрей обходив довкола ратуші, кроплячи вірних свяченою водою.
Іншою релігійною традицією і предметом гордості греко-католиків Львова було виконання хоровими колективами у Страсну п’ятницю страсних псалмів у церквах міста. Особливо популярними серед львів’ян були псалми у виконанні хору семінаристів. Траплялося, що церква Греко-католицької семінарії не могла вмістити всіх бажаючих. Серед вишуканої публіки, яка приходила послухати спів семінаристів, були представники вищих духовних і світських кіл Галичини, навіть члени цісарської родини. Учень семінарії Ісидор Глинський у листі до матері так описував свої враження від співу питомців: «було що послухати. Спів, якого ще не чув ані в театрі, ані нігде. Стиск був страшенний, був митрополіта, намісник і т. д. Якби Мамунця мали на другий рік приїздити, то тілько в Велику п’ятницю, бо варто послухати». Концерти хорових
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Проект «Україна». Австрійська Галичина», після закриття браузера.