Читати книгу - "Сліди на піску"

У новому творі я намагався відтворити драму двох поколінь, які воювали за незалежність України – січових стрільців та упівців: прототипом старшини УГА, який закінчив своє життя в застінках НКВД, став, як я вже мовив, Михайло Іваничук, а прототипом бійця УПА й багаторічного в’язня воркутинських концтаборів – Євген Іваничук, мій брат.

Цей перегук двох ув’язнених поколінь відбувається на сторінках роману в трясовині тундри над рибним і необжитим озером Ямба-то, куди товариство колишніх воркутинських в’язнів вилетіло вертольотом на рибальство й залишилося у тундровім полоні на багато днів, оскільки вертоліт у призначений термін за ними не прилетів. Таку пригоду мав мій брат Євген, він про це написав спогад.

Тундрою тоді блукав майже міфічний, проте зовсім реальний скитальник Михайло, котрий колись утік із Соловецьких островів і до людей вже не вертався, я назвав його Михайлом Шинкаруком, з яким на безлюдді зустрівся його племінник Євген Шинкарук, і вони – в’язні тундри, прообразом якої був СРСР – з’ясували свій родовий зв’язок.

Та для повного розкриття образу Михайла Шинкарука мені треба було дослідити маловідому для мене біографію Михайла Іваничука харківського періоду (ми все ще думали, що його, можливо, заслали на Соловки, де він загинув, а ще подейкували, ніби втік), і я взявся шукати слідів на піску.

Передовсім поїхав до Харкова, щоб у Харківському університеті бодай щось довідатися про стрийка, але там з великою нехіттю (йшов тоді 1987 рік) відповіли мені, що справді працював такий в університеті до 1937 року, а далі нічого про нього не відомо.

Тоді я ще раз простудіював книжку спогадів стрийка «14 місяців на Землі Франца-Йосифа», розпочав листування з директором ленінградського Музею Арктики й Антарктики М. Г. Ягодіциним; саме в тому часі обізвалася до мене товаришка Михайла пані Зіновія Навальківська; пізніше я ознайомився з протоколами кримінальної справи Михайла Іваничука – й на підставі цих розірваних шматків інформації склав віртуальну біографію вченого і, переконаний, ніде не схибив: саме так, а не інакше могло протікати життя стрийка Михайла від того менту, як він став студентом Українського вільного університету й паралельно Карлового університету в Празі, аж до його смерті.

Про празький період життя М. Іваничука я вже дещо розповів, проте не з’ясував, чому саме йому була доручена така відповідальна експедиція, адже на посаду заступника начальника Третьої зимівлі могли рекомендувати й іншого географа – мусив Михайло мати для цього вагомі підстави.

Отже у квітні 1931 року доцент Харківського ІНО геоморфолог Михайло Іваничук отримав від директора Арктичного інституту Рудольфа Лазаровича Самойловича телеграму, якою він запрошував молодого вченого прибути до Ленінграда для підготовки третьої черги зимівлі на Землі Франца-Йосифа в бухті Тихій, при чому професор призначив М. Іваничука заступником начальника експедиції – лікаря Луки Васильовича Кулаєва.

Такої несподіванки Михайло, звісно, не чекав. Минуло неповних три роки, як він виїхав з Праги до Харкова, зайняв посаду викладача географії в ІНО, був обраний доцентом і відзначився хіба лише тим, що написав до шкільної читанки з географії популярну статтю про експедицію Умберто Нобіле на дирижаблі «Італія» до Північного полюса. Стаття, правда, мала неабиякий успіх у читачів через те, що автор взяв для неї матеріал безпосередньо від члена експедиції Нобіле чеського професора-геолога Франтішека Бегоунека.

Звичайно, така стаття могла бути знаковою для наукової кар’єри М. Іваничука, проте я, прослідковуючи події, які певним чином торкалися його діяльності, спіткнувся на непогоджуваному: який міг бути зв’язок між статтею й викликом від професора Самойловича, адже таких спеціалістів, як М. Іваничук, у Союзі, напевно, було чимало.

Цю головоломку я розв’язав досить легко. Адже після докторантури у празькому УВУ на природничо-географічному факультеті, про що вже мовилося, М. Іваничук захищав дисертацію, і на захисті, як засвідчила пані Навальківська, був присутній професор Бегоунек, який міг собі взяти в пам’ять ім’я здібного претендента на вчене звання. Той же Бегоунек наприкінці літа 1928 року після катастрофи дирижабля «Італія» над Землею Франца-Йосифа повернувся овіяний славою до Праги й оповідав на зустрічах із студентами й викладачами історію трагічної експедиції – тоді Михайло міг взяти в нього інтерв’ю.

Михайло виїхав до Харкова восени 1928 року, а саме в цей час приїхав з Ленінграда до Праги з візитом герой рятувальної виправи Р. Самойлович, який на криголамі «Красін» вивіз на Велику землю уцілілих членів експедиції Нобіле, в тому числі й професора Бегоунека – тож можна сміливо припустити, що Бегоунек рекомендував Самойловичу саме Михайла Іваничука!

У середині квітня 1931 року Михайло приїхав до Ленінграда, й Р. Самойлович доручив йому технічний бік підготовки зимівлі. До літа штат експедиції з дев’яти осіб був укомплектований, зимівники виїхали з Ленінграда до Архангельська, там закупили метеоапаратуру, продукти, собак і корову й завантажили те все на судно «Ломоносов».

Поруч з «Ломоносовим» готувався до виїзду в Арктику криголам «Малигін» з іноземними туристами на борту. Михайло зустрівся із самим Умберто Нобіле, який завітав на судно «Ломоносов» – молодим італійським генералом, котрий за наказом Муссоліні мав підкорити Північний полюс і Землю Франца-Йосифа й оголосити їх італійськими. Не вдалось. Трагедія експедиції Нобіле потягнула за собою низку інших трагедій: в пошуках уцілілих жертв загинуло сімнадцять осіб, і серед них великий Амундсен; генерала ж Нобіле, цілого й неушкодженого, доправили на літаку до Архангельська. Оскільки Луки Кулаєва в той час на судні не було, відрекомендувався генералові заступник Кулаєва Михайло Іваничук. Нобіле попросив його пошукати на архіпелазі слідів групи Алессандрі з шести осіб, яких дирижабль, вивільнившись під час зіткнення із землею від тягаря кабіни, поніс у безвість…