Читати книгу - "Якоб вирішує любити"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Отець Памфіле зняв черевики і штани, повісив сорочку на спинку стільця і підійшов до ікони. Поклонився і перехрестився кілька разів із вправністю чоловіка, який усе своє життя тільки те й робив, що помагав мерцям померти вдруге, пив горілку і хрестився до Матері Божої, Отця Небесного та всіх святих.
Я пішов до своєї кімнати, теж роздягнувся і вклався до ліжка. Піп загасив лампу.
— А Ґігі це навіщо? — спитав я у темряві.
— Ґігі? Він циган, з околиці Грозенау. Колись був великим булібашею, але жінка його знеславила. Більше він розповідати не став. А якщо його силувати, то можна й головою поплатитися. Каже, що допомагає мені, аби спокутати. А от що — не знаю.
Я був такий приголомшений, що знайшов Раміниного чоловіка, який усе моє дитинство був персонажем найдивовижніших історій, і якого вона при кожній нагоді проклинала, що навіть не почув наступне попове питання. Аж поки він набосо не з'явився у дверях.
— Що з тобою? Тобі зле? — спитав він.
— Ні.
— Ну, то яка твоя відповідь?
— На що?
— Чи хочеш ти стати моїм помічником? Коли я приніс тебе в дім, скорше мертвого, аніж живого, то знав, що Господь послав тебе мені до помочі. Думаю, саме тому він і не дав тобі померти.
— А якщо я скажу ні?
Здавалося, ці слова його заскочили, він не розраховував на відмову. Він довго міркував, аж поки зібрався з відповіддю:
— Тоді тобі доведеться піти. Я тут не тримаю нахлібників, а іншої роботи в мене для тебе нема.
Отак я став на наступні роки костоносом, помічником попа Памфіле в мистецтві видирати у землі людські останки, що пролежали в ній, може, сто, а може, й тисячу років. Чистити їх і готувати до переправи через ріку. Та ще й яким сумлінним помічником.
***
Аж до червня перебратися через річку було неможливо. Коли на тому боці хтось помирав, його клали в домовину і пускали в подорож до нас. Линвами ми підтягали відкриту труну до себе — нелегка робота, коли проти тебе вся неприборкана сила стихії. Часом мрець тягнув нас униз по ріці, ми шпорталися через каменюки й корчі і з величезними зусиллями витягали його на суходіл.
Тут же на березі отець Памфіле відправляв заупокійну, вкладав до труни образок Пресвятої Богородиці, а на чоло покійнику — паперову стрічку з написом: «Господи, помилуй». Він накривав мерця саваном, читав псалми і розмахував кадилом з усіх чотирьох сторін домовини, після цього ми відправляли небіжчика знову до рідні, і вони несли його на цвинтар.
Посилали нам також на плотах старих і недужих, які відчували, що життя поволі їх покидає. На плоті прив'язували стілець, а старих прив'язували до стільця. Хворі, натомість, лежали на ношах. Якось від нас утік один старий, бо мокра линва вислизнула мені з рук. Ми бігли за ним по обидва боки ріки, ще трохи — і він теж дістався би до нас мерцем.
Якось звідти прибула пара наречених, бо молодий волів наразитися на смертельну небезпеку, аніж далі чекати на шлюбну ніч. З ними обіймалися і прощалися, так ніби виряджали на край світу, а тоді вони зняли взуття, перехрестилися і стали на пліт. Цей образ нареченої, яка стоїть, випроставшись, попри всі намагання течії вивести її з рівноваги, ще й досі у мене перед очима. Затята й готова на все, вона нікому не дозволила зупинити себе в цей найкращий день її життя, навіть природній потузі.
А іншим разом одна мама перевезла через ріку своє немовлятко, бо боялася, що воно помре нехрещеним, і тоді чорти заберуть його душу. Та поза такими невідкладними випадками основним нашим заняттям залишалися кості. Вони й справді були скрізь, варто було тільки ледь зійти зі стежки або зазирнути під каміння в кущах — і вже вони тут як тут. Від стихійних, несистематичних пошуків піп відмовився вже багато років тому. Він просувався дуже обережно, завжди визначав квадратний клапоть землі й ґрунтовно його прочісував, перш ніж взятися за наступний.
Тож і я навчився працювати поволі й планомірно, бо здебільшого кості однієї людини лежали на невеликій відстані. Найвищою заповіддю було поховати цілий скелет, а не просто окремі частини. Після дощу можна було розраховувати на найбільший успіх, бо дощ завжди змивав частину схилу. Я навіть став такий самий наполегливий, як і піп, і щоранку не міг дочекатися, коли ж ми нарешті вирушимо. В мені теж з'явилася якась ніжність до цих бідолашних людських останків, які я тягав на плечах. Я обережно їх розглядав і лагідно торкався, так ніби не бажаючи дати підстави для нарікань.
Попервах я не годен був знести повний лантух униз стрімким схилом, як і надто довго копатися хильцем у землі. Тоді піп відіслав мене додому мити кості. В цьому я невдовзі набув неабиякої вправності і щодня вичищав щіткою, милом і водою стільки, що Ґіґі тільки здіймав до неба руки, довідавшись, скільки трун треба виготовити. Домовини, між тим, громадилися в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якоб вирішує любити», після закриття браузера.