як нічого цікавого не відбувалося, з напруженою увагою і пильнесенько. Лише коли хвороба почала поступово гасити його зір, Брішо відчув, яку радість він дає, — так само, буває, наша постанова розлучитися з якоюсь річчю, приміром, подарувати її, змушує нас довго роздивлятися її, шкодувати за нею, милуватися на неї. «Ні, ні, княгиня поїхала провести до Менвіля гостей пані Вердю-рен — там вона пересяде на паризький потяг. Цілком можливо, що й пані Вердюрен поїхала з нею — у неї справи в Сен-Марсі. В такому разі вона пристане до нас і ми поїдемо разом — це було б чудбво! У Менвілі доведеться взяти очі в руки! Га! га! Ще трошки, і ми з вами проґавили б потяг. Коли я його побачив, у мене жижки затрусилися. Ось що називається — секунда в секунду. Поміркуйте: якби ми спізнилися на потяг і пані Вердюрен побачила, що повози котять без нас, — ото була б картина! — вигукнув усе ще збурений лікар. — Такі коники виливають не часто. Далебі, Брішо, як вам подобається наша пригода?» — не без гордости спитав доктор. «Слово чести,— відповів Брішо, — якби ми не помітили потяга, ми б із вами, як висловлювався святої пам’яти Вільмен, сіли маком». Хоча мою увагу зразу відвернули ці незнайомі мені люди, я нараз ізгадав, що мовив мені Коттар у танцювальній залі казино, і, ніби й справді була якась невидима сполучна ланка між певним органом та образами, народженими в нашій пам’яті, я, уявивши собі, як Альбертина пригортається персами до персів Андре, відчув гострий щем у серці. Щем цей швидко минув; гадка, що Альбертина має стосунки з жінками, здавалася мені вже неймовірною потому, як її загравання з Робером розпалило в мені нові ревнощі. У своїй наївності я вважав, що один нахил не може уживатися з іншим. Потяг був напхом напханий, і в Арамбувілі якийсь фермер у синій блузі, який мав квиток третього класу, сів до нашого купе. Доктор, певний, що княгині не гоже їхати в одному купе з фермером, викликав начальника станції, показав йому посвідчення, що він лікар великої залізничної компанії, і зажадав, аби фермера висадили. Ця сцена так прикро вразила сором’язливого Саньєта, що на самім її початку він, побачивши юрбу селян на платформі і злякавшись, як би через цю сцену не зірвалася ціла Жакерія, прикинувся, ніби в нього сонячниця, і, щоб зняти з себе всяку відповідальність за докторову брутальність, гулькнув у коридор на пошуки того, що Коттар охрестив «ватером». Нічого не знайшовши, він задивився у вікно, обернене на той бік від станції. «Якщо ви вперше їдете до пані Вердюрен, пане, — сказав мені Брішо, який любив кидати перла перед «новаком», — ви побачите, що в цій оселі, як ніде, відчуваються «солодощі життя», як казав один із винахідників дилетантизму, наплювізму та сили інших модних ізмів, якими так і сиплють наші снобики, — я маю на увазі пана принца де Талейрана». Бо коли Брішо мовив про старосвітських магнатів, то додавав до їхніх титулів «пан», гадаючи, ніби це дотепно і «колоритно»; так, він казав: «пан дук де Ларошфуко», «пан кардинал де Ретц», якого він іноді ще величав: «цей БІгі^Іе-ІГог-ІіГе[15] де Ґонді», «цей буланжіст де Марсільяк». А коли згадував Монтеск’є, то ввертав з усмішкою: «Пан президент Секонда де Монтеск’є». Розумного світовця мав би дратувати цей бакалярський педантизм. Але і в бездоганних манерах світовця так само проглядає кастовий педантизм, коли він каже не просто Вільгельм, а неодмінно «цісар Вільгельм» чи коли звертається до княжої високости в третій особі. «О, оце був муж! — тягнув Брішо, маючи на увазі «пана принца де Талейрана». — Перед такими людьми треба всі боги викладати. Це родоначальник». «У пані Вердюрен чарівний дім,.— озвався до мене Коттар, — там ви знайдете всього потроху, бо то широкий дім, там бувають славетні науковці, як от Брішо, велике панство, як от княгиня Щербатова, вельможна пані російська, приятелька великої княгині Євдокії, яка бачиться з нею навіть у таку пору, коли нікого не приймає». Справді, велика княгиня Євдокія, не бажаючи, щоб княгиня Щербатова, якої вже ніхто не допускав до себе, приїздила до неї, коли вона приймала гостей, кликала Щербатову завжди дуже рано, коли її високість не мала в себе жодного з друзів, для яких зустріч із княгинею була б не менш неприємна, як для самої княгині. Три роки поспіль княгиня Щербатова, ідучи від великої княгині зрання, як ішла б манікюрниця, поспішала до пані Вердюрен (та тільки продирала очі зі сну) і потім уже пропадала цілий день у неї. Можна сказати, що княгиня була куди вірніша пані Вердюрен, ніж навіть Брішо, а той же не пропускав жодної середи, бо на паризьких середах уявляв себе таким собі Шатобріаном ув Абеї-о-Буа, а на селі мався так, як мався б у пані дю Шатле той, кого він завше називав (з лукавством і самовдоволенням усевіди) «пан де Вольтер».
Брак знайомств дозволив княгині Щербатовій уже кілька років засвідчувати Вердюренам таку вірність, завдяки якій вона зробилася не просто «вірною», а еталоном вірности, ідеалом, який довший час пані Вердюрен вважала за недосяжний і який побачила на схилі віку втіленим у цій своїй новій прихильниці. Хоч би яка ревнива була Принципалка, а навіть найгорливіші «вірні» бодай раз її «лудою лудили». Найбільші хатні сидяки піддавалися на спокусу якихось мандрів; найцнотливіші крутили роман; найзагартованіші здоровеги грипували; неприторенні ледацюги, й ті за щось бралися; безсерді, хоч які нелюди, могли поїхати, щоб закрити очі мрущій матері. 1 даремно пані Вердю-рен казала тоді, як римська цісарівна, що вона — єдиний отаман, якого має слухатися її легіон, як Христоса чи цісаря, що той, хто кохає батька-неньку так само, як її, і не занехає їх, щоб піти за нею, не годен її і що замість жирувати в постелі або давати водити себе за носа якійсь хвойді, куди ліпше бути з нею, пані Вер-дюрен, бо тільки вона здатна зцілювати й утішати. Але доля, яка любить часом скрасити схилок віку істоти, яка зажилася на світі, послала пані Вердюрен княгиню Щербатову. Посварена з родиною, вигнана з батьківщини, близька лише з баронесою Пютбюс та великою княгинею Євдокією, княгиня Щербатова їздила до них лише в ранкову пору, бо їй не хотілося зустрічатися з баро-несовими приятельками, а великій княгині самій
