Читати книгу - "Клуб «100 ключів»"

«Ви забуваєте, що поліція…»

Це було так несхоже на нього, звучало так фальшиво, що його губи мимоволі розтягайся в усмішці, і поступово йому одлягло від серця.

Мегре простяг руку до таці, узяв бутерброд, відкусив добрячий шмат і відкоркував другу пляшку пива. Якийсь час він стояв біля вікна ї спокійно снідав, дивлячись перед себе туди, де за нерухомими кронами платанів сліпуче вилискували води Сени.

Поступово він виходив із заціпеніння, знову починав відчувати свій зв'язок з навколишнім життям. Набережною туди і сюди сновигали перехожі. Зупинившись посеред мосту Мішель, двоє закоханих довго дивились, як тече вода, як пропливають довгі каравани барж, і весь час цілувалися, сповнені радості життя, байдужі до того, що відбувалося навкруги.

Поруч невпинно цокотіла друкарська машинка. Певно, інспектори вже не раз здивовано перезирнулися поміж. собою, киваючи на двері їхнього патрона.

Він сів до столу і глянув на протокол. Твір Ніколь Прієр закінчувався досить несподіваною фразою.

«Більш пан Мегре нічого собі не дозволив. Певно, в останню мить він просто злякався…»

Мегре набив люльку, знову пішов до вікна, вже рішучіший, з вогниками в очах. Потім, зітхнувши, попрямував до суміжної кімнати.

Люка десь ходив. Не було на місці також багатьох інших хлопців, що розбрелися по Парижу. Юний Лапуент був у відпустці, Жанв'є вистукував на машинці чергове донесення. Інспектори чули, як зайшов комісар, знали, що він дивиться на них, але тактовно не підводили голів, розуміючи, що сталося щось по-справжньому серйозне, якщо патрон так довго не виходив із свого кабінету.

Годинник показував третю.

— Зайди до мене, Жанв'є… Візьми блокнот.

Жанв'є вважався одним із найкращих стенографістів у бригаді. Невдовзі він зайшов до кабінету і щільно причинив двері.

В його погляді було запитання, яке він не наважувався висловити вголос.

— Сідай, записуй…

Все вийшло коротше, ніж він сподівався. Ще годину тому він ладен був давати якісь пояснення, висловлювати припущення. Зараз він обмежився простим переказом фактів, уникаючи будь-яких коментарів.

Слухаючи патрона, Жанв'є з кожною хвилиною все більше похмурнів, насуплював брови, раз у раз кидаючи на нього тривожні погляди.

За двадцять хвилин подання було готове.

— Віддрукуєш це в трьох примірниках.

— Гаразд, патроне…

Якусь мить Мегре вагався. Адже префект категорично заборонив йому розповідати будь-кому про цю справу!

— На читай…

Він рвучко підсунув інспекторові свідчення дівчини. Ще не дочитавши першої сторінки, Жанв'є почервонів так само, як Метре в кабінеті префекта.

— Яка ж це сволота…

Молодчага Жанв'є! Він та ще Люка були найстарішими співробітниками Мегре, і їм трьом не треба було зайвих слів, щоб порозумітися між собою.

І одразу, навіть не замислюючись, Жанв'є поставив те запитання, яке з самого початку мучило комісара.

— Хто ж це?

— Саме це я й хотів би знати… Хто?

Вони вже звикли до всіляких юних істеричок та німфоманок, що майже регулярно з'являлися до Сюрте, щоб викинути якогось коника. Деяких із них доводилося одразу везти до лікарні, рятуючи від охочих до сенсацій репортерів.

Та Ніколь Прієр навряд чи була однією з них. Душевнохвора людина, тим більше дев'ятнадцятирічна дівчина, не змогла б так добре зіграти одразу дві ролі, не зробивши жодної помилки. Тут відчувався чийсь тверезий розум, тверда рука.

— Поки ти друкуватимеш це подання, я спробую зробити один дослід… А втім, я вже зараз можу передбачити його наслідки…

Жанв'є одразу збагнув, про що йдеться.

— Не кажи хлопцям про цю справу… Пан Мітла вирішив тримати її в секреті, немов державну таємницю… А якщо матимеш час, наведи довідки щодо цього Жана-Батіста Пріера…

Коли він виходив із кабінету, Жанв'є прошепотів:

— Тільки не беріть це так близько до серця…

— Я хотів був подати у відставку.

— Він вам відмовив?

— Він сказав, що йому залишилося б погодитися, але…

— Але що?

— Я передумав. Поки мене не вигнали звідси, я працюватиму. Я вирішив боронитися…

За кілька хвилин таксі привезло його на вулицю Сени. Мегре недбало штовхнув двері кав'ярні «Затишок». За стойкою він побачив хазяїна, який наливав вино кільком мулярам у білих від вапна комбінезонах. В кутку за столиком з чашкою кави якийсь літній чолов'яга писав листа.

Хазяїн з першого погляду впізнав свого вчорашнього відвідувача, але навіть не показав цього, і заходився поратися з посудом.

— Пляшечку того, що й учора…

В нього були круглі витрішкуваті очі, бліде, аж зелене обличчя, і він явно задихався од спеки.

— Шістдесят сантимів, — мовив він, поставивши перед комісаром пляшечку вина та келих.

Штукатури не звернули на Мегре жодної уваги, так само як і добродій у кутку, якому раптом відмовила кулькова авторучка.

— Скажіть, хазяїне…

Той невдоволено зиркнув на комісара.

— Часом не у вас я вчора залишив свою парасольку? Ви не знаходили?

— Ніяких парасольок тут ніхто не залишав…

— А ви пам'ятаєте дівчину, що чекала на мене після того, як мені подзвонила? Ви не пригадуєте, скільки же тонів ви їй дали?

Хазяїн тупо дивився на нього.

— Я нічого не пригадую і не хочу пригадувати., Цо мене не стосується.

— Хтось уже розмовляв з вами вранці з цього приводу? Це він порадив вам мовчати?

Муляри одразу обернулися, пильно оглядаючи комісара.

— З вас шістдесят