Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

— Яка різниця? — втомлено спитала Урсула.

Врешті, чиє горе глибше — доньки чи сестри? А тоді вона згадала про Тедді.

Урсула спробувала згадати, які були її останні слова до батька. Дійшла висновку, що легковажне «До зустрічі» — як остання насмішка.

— Ми ж ніколи не знаємо, що бачимося востаннє, — сказала вона Іззі, але це звучало як банальність навіть для її власних вух.

Вона надивилася стільки горя, що зачерствіла. Як не рахувати тієї миті, коли вона взяла костюм (смішно, запам’яталося це як «мить із комодом»), вона відклала смерть Г’ю у шухляду, щоб вийняти і гаразд обдумати згодом. Може, коли всі інші виговоряться.

— Річ у тім... — почала Іззі.

— Я тебе прошу, у мене жахливо болить голова, — перебила Урсула.

*

Урсула саме збирала яйця, коли до курника прокралася Іззі. Кури тривожно заквохтали, схоже, скучили за увагою Сильвії, їхньої Матері-Квочки.

— Річ у тім, — не вгавала Іззі, — що я мушу тобі дещо розповісти.

— Так? — сказала Урсула, піднімаючись від особливо сердитої курки.

— У мене була дитина.

— Що?

— Я мати, — сказала Іззі, нездатна стриматися від драматичних заяв.

— Ти народила в Каліфорнії?

— Ні, що ти, — розсміялася Іззі. — Сто років тому. Я й сама була ще дитина. Шістнадцять мені було. Я народила його в Німеччині, мене послали за кордон ославленою, можеш собі уявити. Хлопчик народився.

— У Німеччині? Його віддали на усиновлення?

— Так. Ми віддали його в добрі руки, Г’ю все полагодив, тож, я певна, він знайшов дуже добру родину. Аж он як воно все обернулося. Бідаха Г’ю стояв за мене горою, а мати мені навіть води не подала б. Але в тім і річ, це він знав, як їх звати, де вони живуть, і так далі.

Кури не змовкали, тож Урсула сказала:

— Давай вийдемо надвір.

Іззі взяла Урсулу під руку й рушила газоном.

— І я завжди думала, що колись поговорю із Г’ю, розпитаю, що він зробив із дитиною, і, може, спробую його знайти. Мого сина, — додала вона, вперше приміряючи це слово. Щоками покотилися сльози. Цього разу почуття, здається, були цілком щирі. — А тепер Г’ю пішов, і я не зможу знайти дитину. Ну, тільки він уже не дитина, він твій ровесник.

— Мій ровесник? — Урсула не могла перетравити цю думку.

— Ага, тільки він ворог. Може, він там, у небі, — вони обидві автоматично підвели погляд на блакитне осіннє небо, у якому не було ані ворогів, ані друзів. — Може, у піхоті. Може, загинув — чи загине, перш ніж закінчиться ця паршива війна, — тепер Іззі ридала не стримуючись. — Може, його взагалі євреї виховували. Г’ю — не антисеміт, навпаки, він завжди так приятелював із тими... як їх там, вашими сусідами?

— Коули.

— Ти ж знаєш, що роблять з євреями в Німеччині?

— Господи, — сказала Сильвія, зринаючи перед ними, як зла фея. — Чого це ти тут шумиш?

— Вертайся зі мною в Лондон, — сказала Урсула Іззі.

З бомбами Люфтваффе, бодай, легше дати собі раду, ніж із Сильвією.

Листопад 1940 року

Міс Вулф вирішила потішити їх маленьким фортеп’янним виступом:

— Зіграю Бетховена. Я, звісно, не Майра Гесс, але подумала, що буде мило.

Вона була права — і в тому, і в тому. Містер Армітадж, оперний співак, спитав, чи може міс Вулф акомпанувати, якщо він заспіває «Non più andrai» з «Весілля Фігаро». Міс Вулф того вечора була в доброму гуморі, тож сказала, що бодай спробує. Вийшло жвавенько («А він несподівано мужній», — винесла вердикт міс Вулф), ніхто не став заперечувати, коли містер Буллок (що нікого не здивувало) і містер Сіммс (а це стало несподіванкою) завели солонішу версію пісні.

— А я цю версію знаю! — вигукнула Стелла, мелодію вона і справді знала, але не слова, тож просто жваво мугикала «Дум-ді-дум, дум-ді-дум, дум-ді-дум», і так далі.

До їхнього загону нещодавно долучилося двоє новобранців. Перший, містер Емслі, був бакалійником — він починав у іншому загоні, а тоді його дім і крамничку розбомбило, і він перебрався в інший сектор. Він, як і містер Сіммс і його покійний попередник містер Палмер, пройшов попередню війну. А в іншого новоприбульця екзотичніша історія. Стелла була із «танцюристок» містера Буллока й (охоче) визнавала, що вона «артистка стриптизу». На що оперний співак містер Армітадж відказав:

— Усі ми тут артисти, люба.

— От збоченець, — пробурмотів містер Буллок, — його б у армію, мізки швидко стали б на місце.

— Це навряд чи, — сказала міс Вулф.

(Так постало питання, чого це сильний і мужній містер Буллок сам не на фронті).

— Отже, — підсумував містер Буллок, — у нас тут жид, голубий і лярва, як у непристойному анекдоті.

— І довела нас до цього саме нетерпимість, містере Буллок, — м’яко покартала його міс Вулф.

Відколи загинув містер Палмер, усі були на нервах, навіть міс Вулф. Урсула вирішила, що сварки краще відкласти до мирного часу. І річ, звісно, не лише у загибелі містера Палмера, а й у недосипі та постійних нічних нальотах. Скільки це ще триватиме? Не вічно ж?

— А Бог його знає, — тихо сказала їй міс Вулф, заварюючи чай. — Що мене стомлює, так це бруд, ніби ми ніколи вже не будемо чисті, ніби наш бідолашний старий Лондон уже ніколи не буде чистий. Усе таке облуплене.

Отже, імпровізований концертик, коли всі були в доброму гуморі чи бодай у кращому гуморі, ніж зазвичай, приніс полегшу.

Проспівавши партію Фігаро, містер Армітадж виконав «O mio babbino caro» — без акомпанементу, зате із завзяттям («У нього такий широкий репертуар, — сказала міс Вулф, — я завжди думала, що це жіноча арія») — усі гаряче зааплодували. А тоді гер Ціммерман, їхній біженець, сказав, що для нього було б честю зіграти для них.

— Серденько, а ти тоді роздягнешся? — спитав містер Буллок у Стелли.

— Якщо хочеш, — відповіла та і змовницькі підморгнула Урсулі.

(— Оце вже пощастило: застрягнути тут із норовливими дівками, — раз у раз скаржився містер Буллок).

Міс Вулф занепокоїлася:

— А ваша скрипка тут? Це точно безпечно?

Раніше він