Читати книгу - "Іствікські відьми"

— Оце так страшна, занудна жінка, — сказала Александра.

— Нестерпна, — погодилась Зукі. — Джейн каже, що її голова нагадує висушене яблуко, запаковане у сталеву шерсть.

— А як там Джейн? Чесно. Мені здається, сьогодні зранку вона зірвалася на мені.

— Ну, каже, що Боб Озґуд знає одного чудесного чоловіка з Провіденса, здається, казала, з Гоуп-стрит, який може замінити передню накладку на її Черутті так, що не зміниться тембр; це один із тих прихіпованих докторів наук, які стають ремісниками на зло батькам, чи щоб висловити протест Системі, чи ще чомусь. Та вона склеїла її ізострічкою й грає так; каже, що їй подобається, бо тепер звучить гуманніше. Мені здається, вона в кепській формі. Дуже нервує й параноїться. Я попросила її зустрітися в середмісті й з’їсти по сендвічу в «Випічці» чи навіть у «Немо», бо Ребекка більше не винуватить нас у всьому, але вона відмовилась: боялася, що її побачать ті інші. Мабуть, це вона про Бренду з Дон та Ґретою. Я постійно бачу їх на Док-стрит. Усміхаюся їм, вони усміхаються мені. Нам більше нема за що змагатися. Колір її шкіри, — знову про Джейн, — лякає. Білий, як стиснений кулак, а ще ж навіть не жовтень.

— Майже жовтень, — сказала Александра. — Вільшанки відлетіли, а вночі чутно клич гусей. Цьогоріч залишу помідори гнити на грядці; щоразу, як зайду в погріб, усі ті банки торішнього соусу начеб дорікають мені. Мої бісові діти ополчилися проти спагеті, та й, мушу визнати, там повно калорій, а це останнє, чого мені треба.

— Не будь смішною. Ти скинула вагу. Днями бачила тебе на виході з суперетти — засиділась у «Віснику», беручи інтерв’ю в цього незрілого й чванливого капітана порту, це такий пацан із патлами до плечей, молодший навіть за Тобі, і оце виглянула у вікно — й подумала: «Оце так Лекса шикарна». Твоє волосся було зібране в кіску, а вдягнена ти була в ту парчеву іранську…

— …алжирську.

— …алжирську куртку, яку носиш восени, і з тобою на повідку був Вуглик, на такій довгій мотузці.

— То я їздила на пляж, — зізналася Александра. — Там було пречудово. Геть не вітряно.

І хай вони пробалакали ще кілька хвилин, намагаючись оживити старий затишок, цю змову, що стосувалася податливості й вразливості їхніх тіл, у Александри — як зненацька й безпомилково підказала їй інтуїція — та й у Зукі також, виникло притлумлене відчуття, що все це вже колись було сказане.

В році настає блаженний момент, коли ми усвідомлюємо, що стрижемо газон уже востаннє. Александрин старший син, Бен, повинен був заробляти свої кишенькові гроші дворовою роботою, але вже повернувся до старшої школи й намагався стати таким собі жовторотим Ленсом Олвортом[93] на тренуваннях після уроків — роблячи забіги, петляючи, підстрибуючи, аби, за десять футів від землі, витягнутими пальцями відчути солодкий дотик шкіри. Марсі мала підробіток, працюючи офіціанткою в «Каві й випічці», яка нині почала подавати й вечері, і, на прикрість, зв’язалася з одним із тих патлатих голодранців, що ошивалися біля суперетти. Двоє молодшеньких — Лінда та Ерік — перейшли до п’ятого й сьомого класів відповідно, і під Еріковим ліжком Александра якось знайшла сигаретний недопалок у паперовому стаканчику з водою. А зараз вона штовхала свою деркучу, димучу косарку «Торо», в якій не міняли масло ще з тих часів, як у домі господарював Оз, ще раз туди й сюди своїм занехаяним газоном, устеленим довгими, схожими на пір’їни вербовими листочками й горбатому, бо кроти вкопувалися в ньому на зиму. Вона не вимикала «Торо», доки не згоріла вся солярка, тож наступної весни нічого не забиватиме карбюратор. Подумала злити старезне, тягуче масло, та їй ця робота видалася надто складною. Повертаючись до кухні крізь повітку, вона минула свою майстерню й нарешті розгледіла в тій своїй закинутій арматурі те, чим вона мала бути, — чоловіка. Незграбно збиті і скручені дротом дошки один на два і два на чотири мали в собі цю кутастість, яку вона так любила і якою міг похизуватися Оззі, поки подружнє життя не згладило його кути. Вона пригадала, як він штурхав її коліньми й ліктями в ліжку, в ті ранні роки, коли нічні жахи змушували його сіпатись; вона любила його за ті жахи, ті його зізнання у своїх страхах, коли життя, у всій своїй протяжності й відповідальності, нависло над його молодим чоловічим єством. А вже ближче до кінця їхнього шлюбу він спав, ніби якийсь предмет, — нерухомо і в безпам’ятстві, пітніючи й виділяючи посопування-похропування. Вона дістала його кольоровий попіл з полиці й сипнула трошки на сучкувату соснову дошку два на чотири, що слугувала плечима арматури. За голову й обличчя вона турбувалася менше, ніж за стопи: усвідомила, що в чоловікові найважливішим для неї були кінцівки. Що б там не діялось посередині, її ідеальний чоловік повинен мати худорлявість і витонченість стоп — мати ноги Христа, що пробиті цвяхами, як на розп’яттях, сухі, з довгими пальцями й обм’яклі, начеб у польоті, — і щось згрубіле й загартоване працею в руках; Деррілові гумові руки були його найвідразливішою рисою. Свої ідеї вона втілила в ескізі з глини — останнього чистого, білого каоліну, взятого із заднього подвір’я вдови з Ковентрі. Досить і однієї руки й ноги, а до ескізності байдуже; важливий тут не кінцевий продукт, а послання, вигравіруване в повітрі й відправлене до тих сил, які можуть сформувати руки й пальці аж до найменшої фаланги в суглобчика, до тих сил, які порозливали анатомічні дива з несамовито точного рогу достатку Творіння. За голову слугував не дуже великий гарбуз, що вона придбала на придорожній розкладці на четвертій автостраді, яка протягом десяти місяців здається безнадійно закинутою і пустирною, але повертається до життя під час збору врожаю. Вона спорожнила гарбуз і насипала всередину трохи праху Оззі, але небагато, бо хотіла дублювати його лише в головних подружніх рисах. От тільки в Род-Айленді ніде було дістати один невід’ємний елемент — землі з Заходу, жменьку сухого, рудуватого ґрунту, на якому росте шавлія. Вогкий східний суглинок не годиться. Одного дня їй пощастило побачити на Оук-стрит припаркований пікап з номерами Колорадо — такими білими цифрами на тлі зелених силуетів гір; вона простягнула руку під