Читати книгу - "Учень убивці"

На той час було відомо, що вже «перекували» близько тисячі чоловік.

Барріч дотримав свого слова. Він більше не мав зі мною жодних справ. Мене більше не хотіли бачити у стайні та біля собачих буд. Особливо через це зловтішався Коб. Хоча він часто їздив з Регалом, та коли був у стайні, то інколи не давав мені зайти.

— Дозвольте я сам приведу вам кобилу, сір, — запопадливо казав він. — Головний конюх говорить, щоб ми готували коней у стайні.

І мені доводилося стояти, наче я був паненям, чекаючи, поки на Сажку надінуть сідло й приведуть до мене. Коб власноруч прибирав її стійло, годував і чистив її. Мені роз’їдало душу, наче кислотою, коли я бачив, що Сажка дуже хутко прив’язалася до Коба. Я постійно повторював собі, що вона була лише кобилою, тому геть не винна. Але я втратив ще одну рідну душу. Несподівано в мене з’явилося дуже багато часу. Зранку я завжди працював з Баррічем, а тепер міг робити що завгодно. Год навчала новачків самозахисту. Вона була не проти, щоб я займався з ними, але я вже вмів те, що вона їм показувала. Федврена, як завжди, влітку не було в замку. Я не знав, як вибачитися перед Пейшенс, а про Моллі намагався не думати. Навіть під час своїх посиденьок у баккіпській таверні я був самотнім: Керрі навчався в лялькаря, а Дік став матросом. Тож я байдикував на самоті.

Це літо було сумним не лише для мене. Я страждав від самотності й поволі виростав зі свого одягу. Хоча я показував зуби кожному, хто мав необережність зі мною заговорити, і напивався до безпам’ятства кілька разів на тиждень, я знав, як страждають Шість герцогств. Пірати на червоних кораблях стали ще зухвалішими, спустошуючи наші узбережжя. Цього літа, окрім погроз, вони почали висувати вимоги: зерно, худобу, право забирати все, що вони захочуть, у портах, право приставати до берега і жити на наших землях, набирати собі рабів із селян… Кожна вимога ставала все нестерпнішою. Найгірше було те, що кожного разу, коли король відмовлявся виконувати ту чи іншу вимогу, пірати «перековували» наших людей.

Простий люд залишав узбережжя та приморські міста. Їх немає в чому звинувачувати, але через це наше узбережжя стало ще вразливішим. Доводилося набирати більше солдатів, тому король збільшив податки, щоби було чим платити. Народ нарікав під тягарем оброку та жив у страху перед піратами з червоних кораблів. Дивно, але навіть острів’яни приставали до наших берегів цілими сім’ями. Вони вже не намагалися нас грабувати, натомість благали про прихисток у наших людей, розповідаючи жахливі історії про розруху і тиранію на Зовнішніх островах, де влада повністю належала піратам. Напевне, це була палиця на два кінці: вони йшли в солдати за низьку платню, хоч мало хто довіряв їм. Але принаймні їхні розповіді про те, як пірати керують Зовнішніми островами, були достатньо жахливими, щоб не виконувати їхніх вимог.

Через місяць після мого повернення Чейд відчинив мені двері.

Я гнівався на нього через те, що він уникав мене, тому піднімався сходами повільніше, аніж зазвичай. Чейд товк насіння у ступці. Але коли я прийшов, він підняв очі, і я побачив його втомлене обличчя.

— Радий тебе бачити, — промовив Чейд без найменшого задоволення.

— Так ось чому ти так швидко покликав мене, — гірко відповів я.

Чейд облишив своє насіння.

— Пробач. Я подумав, що тобі треба побути самому, щоб оклигати. — Він знову подивився на насіння. — Для мене ця зима і весна теж були важкими. Давай забудемо цей час і продовжимо, — спокійно і виважено промовив Чейд. Я знав, що це мудре рішення.

— А у мене є вибір? — в’їдливо запитав я.

Чейд перетовк насіння, зсипав його в ситечко і поставив над чашкою.

— Ні, — нарешті промовив він, наче добре обдумавши мої слова. — У нас обох немає вибору в багатьох речах.

Чейд подивився на мене. Його очі бігали. Потім він знову повернувся до свого насіння.

— Тобі треба до кінця літа пити лише воду або чай, — промовив він. — Твій піт смердить вином, а м’язи, як на твій вік, дуже кволі. Медитація з Галеном усю зиму лише нашкодила твоєму тілу. Тобі треба більше рухатися. Почнеш сьогодні ж. Підніматимешся в башту Веріті чотири рази на день і приноситимеш йому їжу та чай. Я покажу тобі, як їх готувати. Не ходи до нього з таким похмурим обличчям, а всміхайся і поводься приязно. Можливо, коли ти трішки побудеш на побігеньках у Веріті, то зрозумієш, чому я не приділяв тобі уваги. Цим ти будеш займатися, перебуваючи в Оленячому замку, а іноді виконуватимеш мої завдання.

Чейд говорив мало, але достатньо, щоби присоромити мене. Я швидко зрозумів, що моє життя — це просто юнацький жаль до самого себе, а не якась там висока трагедія.

— Я бив байдики, — визнав я.

— Ти поводився як дурень, — погодився Чейд. — У тебе був місяць вільного часу, а ти поводився як… розманіжений шмаркач. Не дивно, що Барріч зневажає тебе.

Я вже давно перестав дивуватися, звідки Чейд усе знає. Але цього разу не сумнівався, що справжня причина йому невідома, і не хотів ділитися нею.

— Ти вже дізнався, хто намагався вбити його?

— Я не… якщо чесно, навіть не намагався.

Тепер Чейд подивився на мене з презирством, а затим — з подивом.

— Хлопче, це не ти. Ще півроку тому ти перерив би всю стайню, щоб розплутати цю загадку. Півроку тому, якби тобі дали місяць відпочити, ти знайшов би собі заняття на кожен день. Що з тобою сталося?

Я опустив голову, відчуваючи, що він має рацію. Я хотів йому розповісти про всі свої поневіряння, але, з іншого боку, не хотів говорити нікому ані слова.

— Я розповім тобі все, що знаю про напад на Барріча.

Я так і зробив.

— А свідок знає чоловіка, який напав на Барріча? — запитав Чейд, коли я закінчив розповідь.

— Він не розгледів