Читати книгу - "Книга Балтиморів"

Ми не сушили собі мізки одвічними питаннями: чи не зарано почали ми жити вдвох? Чи зможемо витерпіти всі труднощі, пов’язані з артистичною кар’єрою? Діло це було ризиковане, могло статися все. Та наша прихильність одне до одного перемогла. Було так, наче ніщо не могло зашкодити нам.

У тому помешканні було трохи затісно, та ми мріяли, що настане пора, коли ми оселимося у великій квартирі у Вест Віллиджі, з квітами на терасі. Вона буде славетною співачкою, а я популярним письменником.

Я умовив її порвати з нью-йоркським продюсером, із яким мала справу вже два роки: нехай вона робить те, що їй подобається. Решта неважливо.

Вона написала кілька нових пісень, і я сказав, що вони хороші. У неї був свій стиль. Я порадив їй зробити нове аранжування її давніших композицій. Одночасно вона випробовувала реакцію публіки, виступаючи на сцені в нешвілльських барах. Був там один заклад, «Найтінгейл», у якому, казали, частенько бували продюсери, що шукали нові таланти. Вона співала там щотижня, сподіваючись, що її помітять.

Дні тривали без краю. Увечері, погравши в кав’ярнях, ми стомлювалися і йшли до цілодобової забігайлівки, й знесилено падали на лаву. Ми були зморені, голодні, але щасливі. Замовляли величезні гамбургери і, погамувавши голод, просто сиділи собі там. Нам було добре. Александра казала мені:

— Розкажи мені, Маркі, розкажи, як воно буде в нас…

І я розповідав їй, як ми житимемо.

Розповідав, якого успіху доможеться вона в музиці, розповідав, як на її гастролі розкуповуватимуть усі квитки, як цілі стадіони будуть ущерть заповнені людом, тисячами слухачів, що захочуть її почути, тільки її. Змальовував її, і вона мов насправді бачила себе на сцені, чула захоплене ревисько слухачів. Потім я казав їй про нас. Про Нью-Йорк, у якому ми будемо жити, про Флориду, де в нас буде дім для відпочинку. Вона питала:

— А чому у Флориді?

І я казав:

— Бо там добре буде.

Зазвичай о тій порі в забігайлівці вже не було ні душі. Александра пригорталася до мене, брала гітару і починала співати. Я заплющував очі. Мені було добре.

Тієї осені ми знайшли студію, яка порівняно недорого записала її пробний альбом.

Тепер треба було, щоб про той альбом дізналися.

Ми обійшли всі компанії звукозапису в місті. Александра ніяково підходила до адміністраторки, тримаючи в руці конверт із диском, записаний її коштом. Та понуро дивилася на неї, й Александра врешті казала:

— Добридень, мене звати Александра, я шукаю компанію, яка…

— Пробний альбом є? — питала адміністраторка, не виймаючи з рота жуйку, яку ремиґала під час розмови.

— Е… авжеж. Ось.

Вона простягала той дорогий для неї конверт, і адміністраторка кидала його в пластикову скриньку, де було повнісінько таких самих дисків.

— Це все? — питала Александра.

— Усе, — непривітно кидала адміністраторка.

— То ви мені зателефонуєте?

— Як альбом сподобається, то зателефонуємо.

— А я можу бути певна, що його слухатимуть?

— Ох, люба моя, в житті ні в чому не можна бути певною.

Александра виходила звідти сумна і сідала в авто, де на неї чекав я.

— Кажуть, як сподобається, то зателефонують, — пояснювала вона.

Упродовж кількох місяців ніхто й разу не зателефонував.

Крім моїх батьків, жодна душа не знала, що я робив. За офіційною версією, я сидів у кабінеті в Монклері й писав роман.

Ніхто цього не перевіряв.

Була ще одна людина, яка знала правду, — Патрик Невіль, від Александри.

Я не зміг знову заприятелювати з ним. Він украв у мене мою тітоньку. Тільки це і затьмарювало наші стосунки з Александрою. Я не хотів його бачити: боявся, що згребу його за горлянку. Ліпше було триматися подалі. Часом Александра казала мені:

— Знаєш, щодо мого тата…

— Не варто про це. Нехай мине трохи часу.

Вона не наполягала.

По суті, єдиним, від кого я хотів приховати правду про наші стосунки з Александрою, був Гіллель. Я поринув у брехню, з якої не міг виборсатися.

Я нечасто телефонував йому; все було не так, як раніше. Зі смертю тітоньки Аніти наші стосунки наче зламалися. Та пов’язане це було не лише зі смертю його матері, було ще щось тут, чого я не міг відразу второпати.

Гіллель споважнів. Він навчався на правничому факультеті, та й тим задовольнявся. Утратив він свій чар. І своє альтер еґо. З Вуді він урвав усі зв'язки.

Вуді розпочав нове життя в Медісоні. Я телефонував йому вряди-годи: той не мав що мені сказати. Зрозумів я, наскільки все погано, коли він мовив якось у телефон: «Та нічого особливого. То бензозаправка, то робота в ресторані. Отака метушня, бач». Вони обидва перестали мріяти, просто відмовилися в такий спосіб від життя. Стали як усі.

Колись вони боронили слабших, організували бригаду садівників, мріяли про футбол і вічну дружбу. Оце і злютовувало Ватагу Ґольдманів: усі ми були запеклими мрійниками. І це робило нас неповторними. З-поміж нас трьох лише я зберіг мрію. Первинну мрію. Чому хотів я стати не просто письменником, а славетним письменником? Через Балтиморів. Вони були для мене зразком, вони стали моїми суперниками. Я сподівався перевершити їх.

Того ж таки 2002 року ми з батьками подалися до Оук-Парку, щоб відсвяткувати День подяки. Там були тільки Гіллель з дядечком Солом, які заледве доторкнулися до обіду, який приготувала Марія.

Усе було не так, як раніше.

Тієї ночі я ніяк не міг заснути. О другій над ранок я спустився в кухню, щоб узяти пляшку води. У кабінеті дядечка Сола горіло світло. Зазирнув туди і побачив, що він сидить і дивиться на світлину, що стояла перед ним на столі, — там був він із тітонькою Анітою.

Він помітив мене, і я ніяково йому кивнув, остерігаючись урвати його думи.

— Не спиш, Маркусе?

— Ні. Не можу заснути, дядечку Соле.

— Щось непокоїть тебе?

— Що сталося з тітонькою Анітою? Чому вона пішла від тебе?

— Не має значення.

Він не хотів про це говорити. Вперше поміж мною і Балтиморами постала нездоланна стіна: у них були таємниці.

*

Нью-Йорк

Серпень 2011 року

Що ж сталося