Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

“Дурень я, дурень, — розмірковував Джон Перкінс. — Просто соромно, як я ставлюся до Кеті. Щовечора йду з дому, граю на більярді і випиваю чарку замість того, щоб посидіти з нею. Бідолашна дівчина сумує тут сама, без ніяких розваг, а я взяв собі таку моду! Джоне Перкінсе, ти останній гультіпака. Але я виправлюсь, моя дівчинка буде мною задоволена. Поведу її в ресторан, нехай розважиться. І від цієї миті й знати не хочу про Мак-Ююскі та його завсідників”.

А за вікном гуркотіло місто, закликаючи Джона Перкінса пристати до танку Момуса. У Мак-Клоскі приятелі заганяли кулі в лузи, тренуючись перед вечірньою грою. Але ні втіхи й насолоди, ні стукотіння більярдних київ не спокушали сповнену каяття душу осиротілого Перкінса. У нього забрали його власність, якої він не цінував, яку скоріше навіть зневажав, і тепер йому бракувало її. Охоплений каяттям, Перкінс міг би простежити свій родовід аж до того чоловіка, якого звали Адам і якого херувими витурили з фруктового саду.

Праворуч од Джона Перкінса стояв стілець. На ньому висіла синя Кетіна кофтина. Вона ще немов зберігала обриси її тіла. На рукавах видніли характерні тонкі брижі, що утворилися від руху її рук, — то вона працювала, щоб йому було зручно і приємно. Від кофтини линув ледь чутний, але виразний аромат дзвіночків. Джон узяв її в руки і довго й пильно роздивлявся байдужий маркізет. А от Кеті ніколи не була байдужою. Сльози — так, сльози — набігли Джонові Перкінсу на очі. Коли вона повернеться, все буде інакше. Він віддячить їй за свою неуважність. Хіба варте чогось життя без неї?

Двері відчинилися. В кімнату ввійшла з маленьким саквояжем Кеті. Джон отетеріло витріщився на неї.

— Ох, яка я рада, що повернулась, — мовила Кеті. — Мама не дуже хвора. Сем зустрів мене на станції і сказав, що у неї було просто невеличке загострення хвороби і що все минулося після того, як вони дали телеграму. От я й повернулась найближчим поїздом. Умираю — хочу кави.

Ніхто не чув клацання й скреготу зубчастих коліс, коли механізм третього поверху прибуткового будинку Фрогмора знову запрацював відповідно до заведеного порядку. Паси стали на місце, пружину полагоджено, передачу відрегульовано, і колеса закрутилися, як і раніше.

Джон Перкінс глянув на годинник. Було чверть на дев’яту. Він узявся за капелюх і подався до дверей.

— Куди це ти зібрався, Джоне Перкінсе, хотіла б я знати? — роздратованим тоном спитала Кеті.

— Думаю заглянути до Мак-Клоскі, — відповів Джон, — зіграти з хлопцями партію-другу на більярді.

Закупник із Кактус-Сіті[278]

Переклад В. Мусієнка

Дуже добре, що здоровий клімат Кактус-Сіті, штат Техас, не сприяє простудам і нежиті, бо чхати на розташований там універсальний магазин “Наварро і Платт” було б просто безглуздо.

Двадцять тисяч мешканців Кактус-Сіті щедро сиплють долари, купуючи все, що душа забажає. І той дощ напівкоштовних монет майже повністю падає на “Наварро і Платта”. Цей магазин, величезна цегляна споруда, займає площу, якої вистачило б для випасу десятка овець. У “Наварро і Платта” можна купити краватку із шкіри гримучої змії, автомобіль або останній крик моди — коричневе жіноче пальто за вісімдесят доларів будь-якого з двадцяти пропонованих вам відтінків. Колишні власники ранчо на захід від Колорадо-Рівер, Наварро і Платт першими в своїй окрузі переключились на комерцію. Будучи людьми діловими й мислячими, вони раніше від інших зрозуміли, що світ не перестає існувати, коли не лишається вільних пасовищ.

Щовесни живий елегантний Наварро, старший компаньйон фірми, напівіспанець і космополіт, навідувався в Нью-Йорк по крам. Цього року його злякала така далека поїздка. П’ятдесят п’ять років давалися взнаки; очікуючи післяобідньої сієсти, він не раз поглядав на годинника.

— Джоне, — сказав молодшому компаньйонові, — цього року ти поїдеш по крам.

Платт спохмурнів.

— Я чув, — відповів він, — що Нью-Йорк — нуднюще містечко, та що вдієш, поїду. По дорозі заверну в Сан-Антоніо, трохи розвіюсь.

Два тижні по тому чоловік у парадному костюмі техасця — чорний сюртук, капелюх із широкими крисами, стоячий комірець заввишки чотири дюйми з одворотами і чорною, наче з кованого заліза, краваткою — заходив у приміщення фірми “Зіззбаум і Син, готовий одяг” на нижньому Бродвеї.

Старий Зіззбаум мав око морського орла, пам’ять слона, а розум — бистрий і точний, як складна лінійка. Перехильцем, схожий на полярного ведмедя, він підійшов до дверей і потис Платтові руку.

— Як поживає там, у Техасі, шановний містер Наварро? Не ризикнув цього разу пуститися в дорогу. То я радий вітати містера Платта.

— В самісіньке яблучко, — здивовано вигукнув Платт, — і я віддав би сорок акрів незрошуваної землі — в окрузі Пекос, щоб узнати, як ви догадались.

— Я просто знаю, — всміхнувся Зіззбаум. — Так само, як знаю, що цього року в Ель-Пасо випало двадцять вісім і п’ять десятих дюйма опадів, себто на п’ятнадцять дюймів більше, ніж звичайно, і тому “Наварро і Платт” цієї весни куплять одягу на п’ятнадцять тисяч доларів, а не на десять, як у посушливий рік. Та про це завтра. А зараз у моєму кабінеті на вас чекає сигара, аромат якої знищить у вашому роті присмак контрабандного тютюну, який ви дістаєте з-за Ріо-Гранде і вважаєте хорошим тільки тому, що він контрабандний.

Надходив вечір, торгівля закінчувалась. Поки Платт докурював сигару, Зіззбаум зазирнув у кабінет сина. Той збирався вже йти і стояв перед дзеркалом, заколюючи галстук діамантовою шпилькою.

— Ейбі, — сказав старий, — сьогодні ввечері тобі доведеться походити з містером Платтом. Вони вже десять років купують у нас. З містером Наварро ми грали в шахи щоразу, коли він приїздив і випадав вільний час. Захоплююче заняття, але містер Платт людина молода і в Нью-Йорку вперше. Отож розважити його буде легко.

— Гаразд, — відповів Ейбі, старанно загвинчуючи замочок на шпильці. — Я візьму його. Коли він намилується отим хмарочосом, що його називають “Праска”, та метрдотелем готелю “Астор”, послухає, як грамофон грає “Під старою яблунею”, буде пів на одинадцяту, тобто настане час містерові Техасцю загорнутися в ковдру. О пів на дванадцяту я вечеряю з друзями, але наш