Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— Покажіть годинника, — звелів Альбер.

Пастріні дістав із кишені камізельки пречудовий бреґет з іменем майстра і графською короною.

— Оце він.

— Ого! — вигукнув Альбер. — Вітаю вас! У мене майже такий самий, — він дістав свого годинника з кишені камізельки, — і він обійшовся мені у три тисячі франків.

— Розкажіть історію, — сказав Франц, посуваючи фотеля і запрошуючи маестро Пастріні сісти.

— Ви дозволите? — запитав господар

— Облиште, любий мій, — відказав Альбер, — ви ж не священик, щоб промовляти навстоячки.

Господар сів, шанобливо вклонившись спершу кожному слухачеві, що мало підтвердити його готовність сповістити їм усі відомості про Луїджі Вампу.

— Зачекайте, — сказав Франц, зупиняючи маестро Пастріні, що вже було й рота розтулив, — ви сказали, що знали Вампу дитиною. То він ще молодий?

— Чи молодий він? Та йому тільки двадцять два роки виповнилося. О, цей хлопчина далеко піде, будьте певні!

— І що ви скажете про це, Альбере? Уславитися у двадцять два роки!.. Не жарт це.

— Авжеж, і в цьому віці Александр, Цезар і Наполеон менше встигли, хоч згодом про них і заговорили.

— Отож, — провадив Франц, — звертаючись до господаря, — героєві вашої історії всього двадцять два роки?

— Щойно виповнилося, як я вже казав вашій ясновельможності.

— Який він на зріст, високий чи низький?

— Середній, десь ото такий, як його милість — відказав господар, показуючи на Альбера.

— Дякую за порівняння, — уклонився йому Альбер.

— Розповідайте, маестро Пастріні, — сказав Франц, посміхнувшись із того, як образився його друг. — А до якого суспільного класу він належав?

— Він був простий собі пастух у маєтку графа Сан-Феліче, поміж Палестриною й озером Ґабрі. Народився він у Пампінарі й із п’яти років служив у графа. Батько його, теж пастух, мав ув Ананьї своє маленьке стадо й торгував овечою вовною й сиром у Римі. Малий Вампа ще змалечку мав чудернацький характер. Якось, коли йому було сім років, він прийшов до палестринського священика і попросив навчити його читати. Це було нелегко, малий пастух не міг покинути стадо, та добрий священик ходив служити відправу в містечко, що було надто вже убоге, щоб утримувати священика, і навіть назви не мало, тож усі прозивали його Борго. Він запропонував Луїджі очікувати його біля шляху й тут-таки, на узбіччі, брати уроки, та попередив, що вони будуть дуже короткі й учневі доведеться дуже старатися.

Хлопчина з радістю пристав на це.

Луїджі щодня гонив стадо на шлях із Палестрини до Борго. Щодня о дев’ятій ранку проходив тут священик, він сідав із хлопчиком на краю рова, і малий пастух навчався грамоти із Псалтиря.

За три місяці він навчився читати.

Та цього було мало: він хотів навчитися писати.

Священик замовив учителеві з каліграфії в Римі три прописи: один великими літерами, другий середніми й третій дрібними, і показав хлопчині, як переписувати їх на грифельній дошці гострою залізячкою.

Того ж таки вечора, пригнавши стадо до обори, Вампа побіг до палестринського слюсаря, узяв великого цвяха, розпік його, викував, закруглив і зробив із нього щось на кшталт античного стилоса.

Наступного дня він набрав дощечок і взявся до діла.

За три місяці він навчився писати.

Священик здивувався, що він такий кмітливий і старанний, тож подарував йому декілька зошитів, жмут пер і ножика.

Хлопчині знову треба було навчатися, та цього разу діло пішло легше.

За тиждень він орудував пером так само легко, як і стилосом.

Священик розповів про ту притичину графові Сан-Феліче. Той захотів побачити пастуха, змусив його при собі читати й писати, звелів управителеві годувати його разом із слугами і призначив йому платню — два піастри місячно.

На ті гроші Луїджі купував книжки й олівці.

У нього був хист до малярства, тож він малював на дощечках своїх овець, хати і дерева.

Ножиком він почав стругати дерево й надавати йому різних кшталтів. Так брався до діла й Пінеллі, славетний скульптор.

Дівчинка років шести, трохи менша від Луїджі, теж стерегла стадо неподалік від Палестрини; вона була сирота, народилася у Вальмонтоні і звали її Терезою.

Діти зустрічалися, сідали одне коло одного і, поки їхні стада, перемішавшись, паслися разом, вони балакали, сміялися і гралися, а ввечері відрізняли стадо графа Сан-Феліче від стада барона Черветрі й ішли собі в різні боки, домовившись знову зустрітися наступного ранку. Вони завжди дотримувалися тієї умови, тож росли вкупі.

Луїджі виповнилося дванадцять років, а Терезі — одинадцять.

Тим часом із роками їхні природні схильності розвивалися.

Хоч Луїджі так само вправлявся у мистецтвах, наскільки це було можливо на самоті, та характер у нього був свавільний: він то був сумний без причини, то поривчастий, запальний і впертий і завжди насмішкуватий. Жоден хлопчина з Пампінари, Палестрини і Вальмонтони не лише не мав на нього впливу, а й не міг стати його приятелем. Його свавільність, вимогливість, небажання поступитися бодай на цаль відштовхували від нього будь-який вияв приязні чи бодай симпатії. Тільки Тереза однісіньким поглядом, порухом приборкувала його загонистий норов. Він скорявся помаху жіночої руки, а чоловіча рука, хоч там чия вона була б, могла тільки зламати його, та не нагнути.

Тереза, навпаки, була жвавим дівчам, прудким і веселим, та страшенно марнославним: два піастри, що їх давав Луїджі управитель графа Сан-Феліче, усі гроші, що їх він здобував од продажу різних дрібничок римським гендлярам іграшками, тринькалися на сережки з фальшивих перлів, скляні намиста і золоті шпильки. Завдяки щедрості свого юного друга Тереза була найчепурнішою дівчиною в римській окрузі.

Діти росли, збуваючи цілі дні вкупі й тішачись розвагами простих своїх натур. У їхніх розмовах, бажаннях і мріях Вампа завжди уявляв себе капітаном корабля, полководцем чи губернатором якоїсь провінції, а Тереза бачила себе заможною, у пишних шатах, у супроводі прислуги в лівреях. Переводячи цілий день у зухвалих мріях про свою майбутню пишноту, вони розлучалися, щоб загнати свої отари до обори, і спускалися з вершини мрій до тоскної й убогої дійсності.

Якось молодий пастух сказав управителеві, що бачив, як із Сабинських гір вийшов вовк і вештався довкола його отари. Управитель дав йому рушницю, а Вампі тільки цього й треба було.

Рушницю виготовив умілий зброяр із Брешії, і поціляла вона незгірш од англійського карабіна, та граф якось добивав пораненого лиса і потрощив приклад, тож рушницю покинули.

Для такого мастака в різьбі, як Вампа, це не становило труднощів. Він поміряв старе підложжя, облічив, що треба додати, і вистругав новий приклад із такою гарною різьбою, що якби захотів продати у місті лиш дерево, то заробив би напевне п’ятнадцять чи й двадцять піастрів.

Та він і не збирався робити того: мати зброю було його давньою мрією. У всіх краях, де незалежність заступає волю, першою потребою будь-якої хороброї людини, будь-якого потужного згромадження є мати зброю, що може слугувати для нападу й оборони і, наділяючи грізною силою свого власника, змушує інших зважати на