Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"

— Щось я гаразд не второпаю, — каже роздумуючи, Чіпка, — й земство за дорогами, й поліція за дорогами…

— Ось почуєте, як збереться громада та прочитаю указ…

На останньому слові у хату ввійшли: козачий голова з писарем та панський старшина з старостою. Кріпаки, поздоровкавшись, стали коло порога, похнюпились; а голова з писарем, мов москалі, повитягались у струнку.

— А! От, добре, — замість привіту, каже Дмитренко. — А я тільки що хотів посилати за вами… Завтра вранці щоб мені була громада! Чуєте? Вам кажу й вам! Та глядіть мені, щоб не так, як недоїмку платите, — обернувся до кріпаків з докорою.

— Тепер, ваше благородіє, — каже писар, — гаряча пора… люди в полі…

— Що мені до того, чи гаряча, чи яка? Я вас вихолоджу, як не буде громади!

Старшина мовчала, тільки перетирала ногу об ногу.

— Як же, ваше благородіє, сказати громаді? — питає писар.

— Скажіть: становий земство привіз, читатиме. Чуєте: земство? Не забудете?

— Ні, не забудемо…

— Та й утомився ж я, Никифор Іванович… Ви не повірите: двоє суток з повозки не злажу…

— Ну, з Богом! — повернувся до людей…

Ті сунули з хати — один поперед одного: аж штовхаються в дверях.

— Отака ловись! — каже голова. — Був Чіпка, а став Никифор Іванович… Що то значить — гроші!

— Та гроші, як гроші, — на те йому старшина й староста. — А ви нам скажіть: чого це наш конокрад приїхав?

— Та казав же: земство привіз, — одмовля замість голови писар.

— Та чули, що земство… А ви нам розтолкуйте: що воно таке? Чи не податки знову які?…

— А справді: що це воно, Василь Васильович? — питає голова писаря.

— Та кажуть би то, нова якась управа… У нас оце окружних взяли, а в них либонь швидко посередників не буде… Треба ж комусь людьми правити?

— Ще нами трохи правили! — трохи кісток не виправили… А це ще якусь управу видумали, — міркував, мов сам до себе, староста.

— Не можна ж так народ оставити… Ось, мов, вам воля: робіть, що хочете, як хочете… самі правтесь, самі й розправляйтесь, — каже писар. — Адже такий би розгардіяш пішов, що й… — писар почухав потилицю.

— Так, так, — піддакує голова. — Народ — що? От ваш і… давно таку бучу збили, що хоч з села збігай? Не прав таким запеклим людом, — він тобі село переверне!

— Ага-га-а… Тепер же я знаю, що це воно буде, — умішався староста.

— Кажи! — старшина йому.

— Бач, — патякає староста, — недурно вони так усилковувались, щоб люди землі брали… аж воно на те й вийшло! Їм ще хотілося поводити нас на уривочку… Хоч вам цар волю й дав, так земля ще наша… платіть за неї викупні… а ми розкинемо розумом та ще щось придумаємо… От і придумали — земське… То викупні платити, а це ще — земське! Так скажемо й громаді: на земське ще заробляйте!..

Тут вони дійшли до кріпацької волості. Старшина й староста одрізнилися, пішли у волость, а голова з писарем повернули в другу вулицю — до голови.

Уранці на майдані, коло козачої волості, зібралась у купу козача й кріпацька громада. Дмитренко приїхав на Чіпчиних конях, прочитав указ, розказав, кого вибирати: заборонював «сіре мужиччя» в гласні «перти», радив — панів, котрі «усе знають й усе, що треба, зроблять»; похвалився навіть, що як повибирають «мужву», то щоб начувалися…

Громада слухала мовчки. Становий ще раз обернувся, ще раз раяв вибирати панів, попрощався з Чіпкою, моргнув йому, може, й він у гласні, сів на обивательські коні, — покотив з Пісок.

Не вспів він од’їхати, як громада загула:

— То це так? усе панів та й панів!.. Ще вони нам не ввірились? — гукали кріпаки.

— Толкуй, дурні! — гримає на них козачий писар. — А хто ж в управі робитиме… ви, чи що? Хіба хто знає, яка там робота?

— Та наймемо такого розумного, як ти, то й робитиме, — кольнули його кріпаки.

— Так воно так… Тільки хто його знає, що там за робота…

Довго ще йшла розмова між громадою й писарем. Довго слухав Чіпка мовчки. Громада розписувала темними кольорами панів; писар, хоч не оступався, а все-таки стояв на тім, що без панів нікому буде діла робити, що діло невідоме, що в гласні треба вибирати притьмом панів…

— А моя рада, — не видержав Чіпка, — така: який не є хазяїн, а все кращий від наймита… А що те земство невідоме, то воно кожному невідоме… Не було його, — не знали й пани. Оже на те Бог чоловікові й розум дав, щоб до всього дійти.

— Правда, правда! — гомоніла громада.

— Пани вами, люди добрі, й так довго правили… поправтесь ще самі! Все-таки своя рука — владика. Вони не поклопочуться за те, щоб усім було добре. Всяк за себе… А у нас же вони ще й родичі всі… Один одного стережуть. Ось цей… (Чіпка ткнув пальцем у той бік, куди поїхав становий.) У мене хліб-сіль їв, а за панів руку тягне…

— Еге ж, еге… Вони, як ті свині: одно за одного, — гула громада. — Коли ж так, шабаш, братця! Годі їх!.. Дивись бісове зілля: його з огорода, а воно таки в огород! Хоч у гласні їм, коли людей нема… А дзуськи!..

Розійшлася громада. Вернувся Чіпка додому, радий, що довелося направити громаду на добру стежку. У його серці закльовувалось щось нове: йому хотілося, щоб громада його послухала; в голові промайнула думка, що він порядкує на громаді, веде її вперед, усіма верховодить… Давнє забулося, мов його й не було ніколи: він тепер отаманує на громаді…

— Коли б то, Галю, послухали моєї ради, — каже він уночі жінці, — увірвалася б їм нитка! — І він ще довго розказував Галі, як він буде людям служити… Галі й самій становилось якось гарно на душі, що її чоловік заробив таку людську повагу.

А в Чіпчинім серці уже ворушилося бажання верховодити, пекло його, виривалось наверх у думці, в слові… Чіпка з ним носився, як з нахідкою. Кого не зустріне, з ким не забалакає — та все про земство, про вибори. Немає й речі другої. Радить кожному себе стерегти, громаду, а не даватись знову панам у руки.

Рада його взяла своє. Через тиждень прилетів у Гетьманське посередник Кривинський, та прямо у предводительську канцелярію, де мала бути управа.

— Пропали ми… мужики наших б’ють! — скрикнув він, забув і поздоровкатись.

— Як саме? — схопившись, мов опечений, скрикнув завжди тихий Шавкун і оторопів.

— У Пісках — не то з наших — ні одного дворянина.

— Значить,