Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн. 2"

Одного ранку старий привіз її на тартак до Г’ю, і вона побачила, що все там завмерло, негрів нема, а сам Г’ю розгублено сидів під деревом. Жоден робітник на роботу не з’явився, і Г’ю просто не знав, що робити. Скарлет розпалилась до нестями й почала коренити його на всі заставки, бо, як на те, щойно дістала термінове замовлення на чималу кількість деревини. Їй довелося задля цього прикласти неабиякої енергії, і до чарів своїх вдатись, і поторгуватись, а тут маєш — тартак стоїть.

— Одвезіть мене на другий тартак,— звеліла вона Арчі.— Так, це забере у нас чимало часу, й ми пропустимо обід, але ж я вам за щось плачу? Мені треба, щоб містер Вілкс замість того, що він там робить, узявся виконати це замовлення. Хоча може так бути, що й у нього негри не працюють. А згоріли б вони синім полум’ям! Зроду мої очі не бачили такого телепня, як Г’ю Елсінг! Здихаюсь його, як тільки Джонні Геллегер добудує той готель. Дарма, що Геллегер служив в армії янкі. Зате він знає, як працювати. Ледачого ірландця я ще ніколи не бачила. І досить з мене цих вільних чорнюків. Надто вже вони непевні. Я найму Джонні Геллегера й візьму підряд на в’язнів. Він уже виб’є з них роботу. Він...

Арчі обернувся до неї, око його злісно блиснуло, а коли він заговорив, холодна лють почулася в його скрипучому голосі.

— Той же день, як ви візьмете в’язнів, я кидаю роботу,— сказав він.

Скарлет здивувалася.

— Сила Божа! А то чому?

— Я знаю, що таке підряд на в’язнів. Це вбійництво в’язнів, я так вважаю. Купують людей, мов тих мулів. Ставляться до них ще гірш, як до худоби. Лупцюють, морять голодом, забивають на смерть. І кого це обходить? Штатові до цього байдуже. Штат одержує гроші за в’язнів. І тих, хто наймає, теж це не обходить. Їм лише тра найдешевше їх годувати та чимбільше роботи з них витягти. То чисте пекло, мем. Ніколи я не був доброї думки про жінок, а тепер і поготів.

— Але вас із якого боку це тичеться?

— Та тичеться,— стисло відказав Арчі, а помовчавши, докинув: — Я ж бо трохи не сорок літ відсидів у в’язниці.

Скарлет аж зойкнула і мимохіть відсахнулась, глибше втиснувшись у сидіння. Так ось де розгадка Арчі, чому він не хоче називати свого прізвища й звідки він родом і взагалі нічого не розповідає про своє минуле життя, ось пояснення, чому він такий неговіркий, ось звідки в нього холодна ненависть до світу. Сорок літ! То його ув’язнили, мабуть, ще молодим хлопцем. Сорок літ! Таж це... таж він, мабуть, був засуджений на довічне ув’язнення, тобто він...

— То ви вбили когось?

— Атож,— відказав коротко Арчі й цьвохнув віжками коня.— Свою жінку.

Скарлет перестрашено закліпала віями.

Рот його, прикритий вусами, скривився, наче Арчі понуро посміхнувся на її перестрах.

— Та я не вб’ю вас, мем, коли саме цього ви боїтеся. Жінку як убивають, то тільки з одної причини.

— То ви вбили свою дружину?!

— Вона спала з моїм братом. А він ушився. Я зовсім не шкодую, що вбив її. Потіпасі туди й дорога. І по закону за це не тра б і садити, та мене посадили.

— Але... як же ви звідти вирвалися? Втекли? Чи вас помилували?

— Можна сказати й так — помилували.

Його густі сиві брови стяглись докупи, немов йому важко було нанизувати слово до слова.

— До шістдесят четвертого, коли сюди наскочив Шерман, я сидів у Мілледжвіллській в’язниці, і так усі сорок літ. Тоді начальник зібрав нас усіх, в’язнів, і каже, що йдуть янкі, палять і вбивають усіх. А я, коли й ненавиджу кого більше, як чорнопиких та жінок, то це янкі.

— Чому? Хіба вам... Хіба ви коли зналися з янкі?

— Ні, мем. Але я чув про них багато. Чув, що вони завше пхають носа до чужого проса. А я ненавиджу таких. Пощо їм було лізти до Джорджії, давати волю нашим чорнюкам, і палити наші хати, й різати нашу худобу? Так ото начальник і каже, що армії тра солдатів, дуже тра, і кожен з нас, хто піде до армії, дістане волю при кінці війни — коли вийде з неї живцем. Але нас, засуджених доживоття, тих, котрі за вбивство,— тих, каже начальник, армія не потребує. Нас мали перекинути до якоїсь іншої в’язниці. Але я сказав начальникові: я не такий, як більшість довічників. Я сиджу тільки за те, що вбив свою жінку, а її й тра було вбити. І я хочу битися з янкі. І начальник послухав мене й випустив з рештою в’язнів.

Він помовчав і кахикнув.

— Умгу. А кумедно-таки. Посадили мене в тюрму за вбивство, а тоді дали рушницю в руку й випустили на волю, щоб я ще навбивав. Воно то, правда, добра штука — знову стати вільним і ще з рушницею в руці. Ми, котрі з Мілледжвілла, добряче бились і вбивали... Хоча й наших доста полягло. І я не чув, щоб хто дезертував. А коли війна скінчилась, нам і дали волю. Я ось ногу втратив і око. Але не шкодую.

— Ох,— тільки й видихнула з себе Скарлет.

Вона спробувала пригадати, що чула про звільнених з Мілледжвіллської в’язниці в тій останній розпачливій спробі протистояти натискові Шерманової армії. Френк згадував про це на Різдво 64-го року. Що він тоді був казав? Але згадки її про той час були надто хаотичні. Вона знову відчула неймовірний жах тих днів, у вухах загриміли гарматні вибухи, перед очима посунула вервечка фургонів, з яких дорогою скапувала кров на червону землю, колоною відступала внутрішня гвардія — молоденькі курсанти й зовсім дітлахи, як Філ Мід, а також старі, як дядечко Генрі й дідок Меррівезер. І в’язні відступали; разом з ними помирати у присмеркову годину Конфедерації, замерзати в снігу й у сльоті останньої тієї