Читати книгу - "Марія Антуанетта"

на небезпеку, якщо це для загального добра. Та з огляду на теперішнє становище король не може й надалі зволікати зі схваленням. Повірте мені, що й насправді все так, як я кажу. Ви добре вивчили мою вдачу і знаєте, що я б радше взялася до якогось шляхетного і сміливого діла, та нема ніякого сенсу цілком свідомо й безглуздо підставляти себе під небезпеку». Вже приготувавши перо, щоб підписати капітуляцію, Марія Антуанетта водночас сповіщає своїм вірним, що насправді в короля й у гадці не було — той, хто дурить, і сам одурений — дотримати свого слова перед народом. «Що ж до схвалення, то, на мою думку, неможливо, аби будь-яка мисляча істота недобачила, що все це ми робимо лише тому, що невільні. Найважливіше, що ми тепер не збуджуємо ніякої підозри в тих monstres, котрі нас оточують. Хай там як, урятувати нас можуть лише чужоземні сили, армія занапащена, грошей нема, ніякі віжки, ніяка гребля вже не стримає озброєне бидло. Навіть вождів революції, коли ті закликають до порядку, не слухають — ось у якому сумному становищі ми знаходимось. Сюди ще додайте, що в нас нема жодного друга, нам зрадив увесь світ — хто від страху, хто від слабості або честолюбства. А я вже так опустилася, що навіть боюсь того дня, коли нам знову повернуть якусь свободу. Принаймні тепер, коли ми такі безсилі, нам нема чим дорікнути». І з разючою щирістю веде далі: «В цього листа я вклала всю свою душу. Може, я й помиляюсь, але гадаю, що це єдиний спосіб протриматися. Я скільки могла дослухалася до обох сторін і з людських гадок і поглядів виробила власні — тільки не знаю, чи піде він за мною. Ви знаєте, про кого йдеться; тієї ж миті, коли гадаєш, що вже його переконав, він, сам того не помітивши, може змінити свою думку під впливом чиїхось слів або поглядів, отже, не можна нічого вдіяти; проте, хоч би що сталося, не по­збавляйте мене Вашої приязні і прихильності. Вони дуже мені потрібні й, повірте, хоч би яке лихо впало на мою голову — може, я й скорюся обставинам, — але я ніколи не погоджусь на те, що б уймало моєї гідності. Тільки в нещасті починаєш розуміти, хто ти насправді. В жилах мого сина тече моя кров, і я сподіваюся, що колись він покаже себе гідним онуком Марії Терезії».

Це сильні і зворушливі слова, але вони не можуть приховати потаємного сорому, який млоїть цю щиру натуру, примушену до нечесної гри. Глибоко в серці вона відчуває, що королеві більше б личило відректися трону, ніж приставати на таку нещирість. Але іншого вибору не було. «Зректися було б шляхетніше, — писала вона своєму любому Ферсенові, — та за теперішніх обставин це неможливо. Я хотіла, щоб схвалення відбулося якомога швидше, але, на жаль, коло нас завжди крутяться самі негідники; однак, запевняю вас, те, що сталося, таки ще найменше лихо. Крім того, нашу поведінку визначили дурощі прин­ців та емігрантів. Отже, приймаючи, ми стереглися писати так, що могло б посіяти сумнів, ніби ми її схвалюємо не від щирого серця».

Отак нещиро, а тому й неполітично, ніби схваливши конституцію, королівська родина на хвилю могла відітх­нути; це був єдиний і — як з’ясувалося потім — згубний виграш у цій подвійній грі. Відпочиваючи, кожен із шкури пнувся, аби показати, ніби й справді вірить у чужу брехню. На мить розірвалось і розтануло грізне хмаровиння. Облудне сонце народної прихильності ще раз пригріло голови Бурбонів. Щойно 13 вересня король оголосив, що на другий день серед Зборів складе присягу конституції, як одразу забрали гвардію, котра досі охороняла королівський замок, а в садок Тюїльрі запустили публіку. Скінчилось ув’язнення і — як чимало гадали наперед — революція теж. Вперше за довжелезні дні і місяці, але, щоправда, й востаннє Марія Антуанетта почула тисячоголосий, уже зовсім забутий гук: «Хай живе король! Хай живе королева!»

Адже давно вже всі — вороги і друзі, по той і по цей бік кордону — змовились віддати її на погибель.

Друг приходить востаннє

Справжня трагедія падіння Марії Антуанетти відбу­валася не тоді, коли лютували бурі, а в ясні й облудні погідні дні. Якби революція впала, як обвал, нараз розтрощивши монархію, і котилася, мов лавина, й хвилини не даючи на роздуми, надію та опір, вона б не так жахітно висотувала нерви королеви, як довга, повільна агонія. Та буває, що буря часом на мить несподівано вщухне; п’ять, десять разів протягом революції королівській родині здавалося, що нарешті відновився непорушний мир, відгули вже битви. Але революція — така ж стихія, як і морська, вона не спустошує єдиним могутнім валом усю країну, а по кожнім лютім ударі, ніби згаснувши, відбігає хвилями назад, набираючи нової, ще руйнівнішої сили. Й потерпілі ніколи не знають, чи не жде їх попереду найгрізніший, вирішальний вал.

Після схвалення конституції здавалося, ніби криза минулась. Революція стала законом, неспокій мовби принишк і застиг. Настали дні і тижні облудного гаразду, оманлива пора ейфорії; вулиці тішаться, Національні Збори сяють, театри двигтять від оплесків. Але Марія Антуанетта давно вже втратила простосерду бездумну віру молодечих літ. «Який жаль, — зітхаючи, каже вона виховательці своїх дітей, коли вони зі святково освітленого міста повернулись до замку, — що така краса породжує в нашім серці тільки скорботу й неспокій». Ні, стільки вже було розчарувань, що надалі вона їх не хоче. «Все, здавалося б, уляглося, — пише вона своєму сердешному другові Ферсену, — та цей спокій висить на волосині, і народ такий самий, як і завжди, й будь-коли ладен коїти нові жахіття. Всі запевняють, ніби вони за нас. Я цьому не вірю, принаймні щодо себе самої. Я вже знаю, як це дістається. Здебільшого доводилося платити, а народ нас любить лише тоді, коли ми по­ступаємось перед його вимогами. Неможливо, щоб це й далі тривало. В Парижі ще небезпечніше, ніж було досі, бо нас уже звикли впосліджувати». Новообрані Національні Збори й справді розчарували, на думку королеви, вони «в тисячу разів гірші, ніж попередні»; вже однією з перших своїх ухвал вони позбавили короля титулу «Величність». За кілька тижнів провід перейшов до жирондистів, котрі цілком відкрито виповідали свої республіканські симпатії, — нове хмаровиння притьмом заступило святкову веселку замирення. Знову розпочалась боротьба.

У тому, що їхнє становище так швидко погіршується, король і королева звинувачували не революцію,