Читати книгу - "Марія Антуанетта"

а насамперед своїх родичів. Граф Прованський і граф д’Артуа розташували в Кобленці свою штаб-квартиру, ведучи звідти відкриту війну проти Тюїльрі. Їм чудово прислужилося те, що в тяжкій скруті король прийняв конституцію, найняті ними газетярі глузливо прозивали Марію й Людовіка XVI боягузами, а самі вони, сидючи в безпеці, прикидалися істинними оборонцями монархії. Їх зовсім не обходило, що король за цю їхню гру розплачувався власним життям. Людовік XVI марно просив і молив своїх братів; а якось він навіть звелів їм повернутись, щоб розвіяти цілком справедливу народну недовіру. Але ті тронохапці лицемірно відповіли, що це не може бути правдивим велінням ув’язненого короля, й далі зоставались у Кобленці, не чуючи пострілів і без ризику вдаючи героїв. Обурюючись боягузтвом емігрантів, того «нікчемного поріддя, котре завжди проголошує свою відданість, а насправді тільки шкодить нам», Марія Антуанетта тремтіла від гніву. Вона відверто звинувачує родичів свого чоловіка, бо лише «їхні вчинки довели нас до нашого теперішнього становища. Але, — дратливо пише вона, — чого ж ви хочете? Аби не коритися нашій волі, вони полюбляють наголошувати, що ми позбавлені волі (це, звичайно, правда) й через те не можемо говорити того, що думаємо, отже, їм усе треба робити навпаки». Вона марно благає імператора, щоб він стримав принців і решту французів за кордоном, — адже граф Прованський випереджає її посланців і всі королевині накази видає за «зроблені з примусу», знаходячи підтримку і схвалення в усіх війнолюбів. Ґустав Шведський, не читавши, відіслав назад Людовіку XVI ли­ста, в якому той повідомляв про прийняття конституції. Ще дужче глумилась із Марії Антуанетти Катерина Російська, мовляв, превеликий жаль, коли людина вже тільки на Бога сподівається. Рідний брат у Відні мовчав цілі тижні, перш ніж дав закручену відповідь; уряди, зрештою, чекають на сприятливу нагоду, щоб отримати якийсь зиск з анархічного безладдя у Франції. Ніхто не пропонує щирої допомоги, ніхто не робить ясних пропозицій, ніхто по-справжньому й не питає, чого хочуть і прагнуть обложені в Тюїльрі — всі з усе дужчим завзяттям — коштом безталанних в’язнів — віддаються подвійній грі.

А чого, власне, хотіла і прагла сама Марія Антуанетта? Як майже кожен політичний рух, Французька революція приписувала супротивнику значно глибші й підступні­ші політичні плани й уважала, ніби Марія Антуанетта й «comité autrichien»[150] y Тюїльрі готують щонайширший хре­стовий похід проти французького народу, — і чимало істориків відтворили це у своїх писаннях. Насправді Марія Антуанетта — дипломат від розпачу — ніколи не мала жодної ясної ідеї, ніякого реального плану. Напрочуд жертовно, з несподіваною для неї самої працьовитістю вона навсібіч розсилає листи, складає й редагує меморандуми й запити, веде переговори й наради — та чим більше писань і по­слань, тим менше розуміють, які ж політичні заміри ховає вона в серці. Їй мариться збройний конґрес держав, якісь напівзаходи, не суворі й не ласкаві, котрі б, з одного боку, залякали революціонерів, а з другого, не зачепили б національних почуттів французького народу; та як і коли, вона до ладу не знає, вона діє і мислить нелогічно, борсається й зойкає, мов потопаючий, що тільки глибше занурюється у воду. То каже, що здобути народну довіру — єдиний можливий для неї шлях, і, не переводячи духу, в цьому ж листі пише: «Вже нема ніякої можливості замиритися». Вона нізащо не хоче війни й провидить дуже ясно і правильно: «З одного боку, ми зобов’язані боротися проти них, і без цього не обійтись, а з другого, нас тут усе ж підозрюють, що ми заодно з іноземними військами». А через кілька днів знову пише: «Все відновити може тільки збройна потуга», «без допомоги зовні ми нічого не зможемо вдіяти». То бере й підбурює свого брата, мовляв, імператор урешті має відчути, що його образили: «Про нашу безпеку вже можна й не дбати, до війни спонукає вся ця країна». А потім знову починає бідкатись: «Напад зовні поведе нас під ніж». Зрештою ніхто вже не знає її справжніх намірів. Дипломатичні канцелярії, які й гадки не мали марнувати гроші тільки заради якогось «збройного конґресу», які, кинувши свої дорогезні армії на кордони, прагли повнокровної кривавої війни з анексіями і контрибуціями, стенули плечима, почувши припущення, ніби вони тільки pour le roi de France[151] тримають вояків напоготові. «Що можна, — писала Катерина Російська, — думати про людей, які весь час діють у цілком протилежних напрямах», і навіть найвірніший Ферсен, який гадав, ніби знає найпотаємніші думки Марії Антуанетти, зрештою почав не розуміти, чого насправді хоче королева, війни чи миру; чи вона в душі примирилась із конституцією, чи просто вгамувала конституціоналістів; чи вона дурить революцію, чи володарів, — а тим часом змучена жінка щиро прагне тільки одного: жити, жити і не знати вже більше принижень. Її прямій натурі нестерп­на подвійна гра, і душею вона страждає дужче, ніж це бачать довколишні; глибоко людяним криком у ній знов і знов проривається огида до своєї накинутої ролі: «Я вже й сама не знаю, що робити і що казати. Ввесь світ звинувачує мене в лицемірстві і фальші, і ніхто не вірить — до речі, справедливо, — що мій брат так мало переймається страхітливим становищем сестри, що він, не кажучи їй ні слова, ненастанно наражає її на небезпеку. Так, він мене підставляє, і в тисячу разів більше, ніж якби й справді щось робив. У країні нині верховодять три сили: ненависть, недовіра і зухвальство. Люд знахабнів від великого страху, а заразом через те, що вірить, ніби зовні нічого не зроблять... нема гіршого, як зоставатись у нашому теперішньому становищі, бо ми вже не можемо сподіватися допомоги ні від часу, ні від самої Франції».

Тільки один чоловік нарешті зрозумів, що вся ця метушня і борсання, накази і касування наказів є лиш озна­ками безпорадного відчаю і що ця жінка сама вже не врятується. Він знає, біля неї нема нікого, на Людовіка XVI через його нерішучість покладатися не можна. Та й зовиця — пані Єлизавета — зовсім не така небесна й віддана, немов Господом подарована товаришка, як то подає роялістська легенда: «Моя сестра така нескромна, круг неї стільки інтриганів, а насамперед вона така покірна своїм братам за кордоном, що з нею просто не можна розмовляти, бо ж інакше довелося б сваритися цілий день». І ще суворіше, безжальніше, оголивши щирістю всю душу: «Наше родинне життя — це пекло, навіть найзичливіша людина не прозвала б його інакше». Здалеку Ферсен усе виразніше відчуває,