Читати книгу - "Марія Антуанетта"

що допомогти їй зараз може тільки одна людина, і ця єдина людина, котрій вона вірить, не власний чоловік, не рідний брат і ніякий родич, а він сам. Кілька тижнів тому через графа Естергазі вона потай передала йому вістку невмирущої любові: «Коли писатимете йому, то скажіть, що ніякі відстані і країни не можуть розлучити серця, і я цю істину з кожним днем відчуваю все дужче». А ось і другим разом: «Де він, я не знаю. Для мене жахлива мука не мати від нього ніяких повідомлень і не знати, де той, кого люблю». До цих останніх слів палкої любові додано дарунок — маленьку золоту обручку з трьома різьбленими зверху лілеями й написом: «Боягуз, хто їх покине». Цю обручку Марія Антуанетта — про це вона писала Естергазі — для дарунку й звеліла зробити за розміром свого пальця, два дні сама її носила, щоб зимне золото набралося тепла гомінкої крові, а потім відіслала. Обручку коханої Ферсен носить на пальці і той напис — «Боягуз, хто їх покине» — щодня волав до його сумління, закликаючи зважитись на все задля тієї жінки; відчувши, що в її листах несамовито проривається розпач, збагнувши, який несвітський відчай огортає кохану, яка бачить, що її покинули геть усі, він, мовби хльоснутий батогом, заходився коло справді героїчного діла: оскільки писаним словом вони не можуть до ладу порозумітися, він вирішує провідати Марію Антуанетту в Парижі — в тому самому Парижі, де його оголошено поза законом і прибути куди — то вже певна смерть. Почувши про таке, Марія Антуанетта жахається. Ні, вона не хоче від свого друга такої надмірної і справді героїчної жертви. Щиро люблячи, вона цінує його життя більше, ніж власне, і навіть більше, ніж те несказанне щастя і заспокоєння, яке він може їй дати. Через те 7 грудня квапливо відповідає: «Зараз вам аж ніяк не можна приїздити. Не треба важити нашим щастям. Коли я кажу, мені можна вірити, адже я страшенно хочу вас бачити». Але Ферсен не полишає свого задуму. Він знає, що її конче потрібно вивести з пригніченого стану. По­при всі заперечення Марії Антуанетти, Ферсен розробив зі шведським королем новий план утечі; дослухаючись до поклику свого чуйного серця, він знає, як вона спрагла за ним і як би звеселилася душа цієї зовсім самотньої жінки, коли б після всіх тих обачних і таємних листів вона б хоч раз, однісінький раз вільно й без остраху виговорилась. На початку лютого Ферсен вирішив не чекати далі й вирушати у Францію до Марії Антуанетти.

Це рішення, по суті, було самогубством. Сто шансів проти одного промовляли за те, що з цієї подорожі він не повернеться, бо на той час у Франції його голова цінувалася найвище. Жодне ім’я не згадували так часто і з такою ненавистю, в Парижі він був оголошений поза законом, опис його прикмет був у кожного на руках — досить, щоб хтось один упізнав його в дорозі чи в Парижі, і на бруківку впаде розшматоване тіло Ферсена. Та Ферсен — і це робить його вчинок у тисячу разів героїчнішим — хоче не тільки дістатися до Парижа і сховатися там у якійсь потаємній криївці, а добутися до неприступного Мінотаврового лігва, до Тюїльрі, що його день і ніч охороняють тисяча двісті національних гвардійців, — до палацу, де кожен служник, камеристка, кучер усієї незліченної обслуги знає його в обличчя. Але цьому шляхетному чоловікові — коли ж, як не тепер, — трапилась нагода потвердити свою любовну обітницю. «Я живу лише для того, щоб їй служити». 11 лютого він додержує слова, його подорож — один із найсміливіших учинків усієї історії революції. В перуці, з чужим паспортом, сфальшувавши потрібний для цього підпис шведського короля, Ферсен як служник супроводжує свого ординарця, що нібито їде з дипломатичною місією в Ліссабон. З доброго дива до них і до їхніх паперів повсюди не дуже придивлялися. 13 лютого о пів на шосту він безперешкодно дістався до Парижа. Хоч у нього була там надійна подруга чи, радше, коханка, котра, ризикуючи життям, прихистила б його, він зразу з поштової карети подавсь у Тюїльрі. Взимку смеркається рано, морок, мов приятель, заховав сміливця. Потаємні двері, ключ від яких був тільки в нього, й того разу — дивовижне щастя! — не мали ніякої охорони. Дбайливо збережений ключ повернувсь у замкові, Ферсен увійшов досередини: після восьми місяців жорстокої розлуки і несказанних подій — відтоді відмінився світ — закохані знов удвох. Ферсен знов і востан­нє біля Марії Антуанетти.

Про цей пам’ятний візит збереглося дві власноручних Ферсенових записки, що значно відрізняються одна від одної: офіційна й інтимна; саме їхня відмінність остаточно і твердо визначає справжню природу взаємин Марії Антуанетти з Ферсеном. Адже в офіційному листі він сповіщає свого монарха, що тринадцятого лютого о шостій годині прибув до Парижа і того ж вечора бачився й розмовляв з їхніми величностями, — виразно стоїть множина, отже, з королем Людовіком і Марією Антуанеттою, а наступного дня бачивсь удруге. Але цьому повідомленню, призначеному для шведського короля, якого Ферсен знав як вельми балакучого і якому не хотів довіряти жіночої честі Марії Антуанетти, промовисто суперечить інтимний запис у його щоденнику. Спершу там пишеться: «Пішов до неї, обравши свій звичайний шлях. Стерігся національних гвардійців, помешкання в неї чудове». Отже, виразно стоїть, що пішов «до неї», а не «до них». Далі в щоденнику було ще два слова, але згодом сумнозвісні святенницькі руки сховали їх від світу, заляпавши чорнилом. Але, на щастя, вдалося виявити ці вельми важливі змістом два слова, звучали вони «resté là», по-нашому «залишився там».

Ці два слова прояснюють усе, що сталось тієї Трістанової ночі; отож того вечора Ферсена приймали не обидві величності, як він запевняв шведського короля, а сама Марія Антуанетта; й що цю ніч — у цьому також годі сумніватися — він провів у покоях королеви. Вислизати вночі, приходити на другий день і знову покидати Тюїльрі — було б найбезглуздішим побільшенням небезпеки, бо в коридорах день і ніч вартувала Національна гвардія. Як ми вже знаємо, покої Марії Антуанетти були на першому поверсі і складались із спальні та невеличкої туалетної кімнати — тож є лиш одне пояснення, вельми прикре для всіх оборонців чесноти: цю ніч і наступний день аж до півночі Ферсен чаївсь у спальні королеви, в єдинім на весь той величезний замок приміщенні, де не стояла варта й не никала прислуга.

Про години,