Читати книгу - "Марія Антуанетта"

проведені віч-на-віч, Ферсен мовчить, він завжди чудово вмів мовчати навіть у своїм інтимнім щоденнику — такий шляхетний обов’язок личив би кожному. Нікому не забороняється вірити, що й ця ніч була присвячена лише романтичному лицарському служінню й політичним розмовам. Але хто відчуває серцем, має ясний розум, вірить у силу крові як правічний закон, той знає: навіть якщо Ферсен віддавна не був коханцем Марії Антуанетти, то став ним у цю вирішальну ніч, у цю останню безповоротну ніч, заради якої він виказав щонайвищу мужність.

Перша ніч цілком належала коханцям, тільки другий вечір — політиці. О шостій вечора, тобто рівно через два­дцять чотири години після приходу Ферсена, в кімнату королеви увійшов її скромняга чоловік, щоб поговорити з героїчним посланцем. Людовік XVI відхилив запропонований Ферсеном план утечі, вважаючи його практично нездійсненним, а ще й пильнуючи честі, адже він прилюдно пообіцяв Національним Зборам зоставатись у Парижі й не хотів зрадити власному слову. (Про це Ферсен шанобливо зазначив у щоденнику: «Бо ж він чесна людина».) По-товариськи, цілком довіряючи надійному другові, король розповів про своє становище. «Тут нас ніхто не почує, — казав він, — і ми можемо говорити. Я знаю, що мене звинувачують у слабості й нерішучості, та ще ніхто ніколи не був у такій скруті, як я. Я знаю, що я пропустив слушну мить (для втечі) ще 14 липня, відтоді в мене її вже не було. Ввесь світ покинув мене напризволяще». Королева, як і король, теж не мала ніяких надій на порятунок. Нехай держави роблять усе можливе, не турбуючись їхньою долею. Нехай тільки не дивуються, що король багато з чим погоджується, бо в такій ситуації вони ж, мабуть, змушені робити те, що їм не по серцю. Для себе вони можуть виграти тільки час, а рятунок має прийти ззовні.

Ферсен до півночі зостававсь у палаці. Обговорили, здається, все. І тоді настала найважча з тих тридцяти годин: треба прощатися. Обоє не хотіли цьому вірити, все ж непомильно відчуваючи: ніколи! В цьому житті вже ніколи! Аби заспокоїти невтішну, Ферсен обіцяє повернутись, як випаде бодай найменша нагода, і щасливий, що так утішив кохану своїм приїздом. Темним і, на щастя, порожнім хідником королева проводжає Ферсена до дверей. Ще не сказали вони одне одному прощальних слів, не обнялися напослідок, як загупали чужі кроки: це смерть! Ферсен закутавсь у плащ, нап’яв перуку і вислизнув надвір, Марія Антуанетта втекла до своєї кімнати — закохані бачились востаннє.

Рятунок у війні

Прадавній рецепт: коли держави та уряди вже не здатні подолати внутрішніх криз, вони пробують розрядити напругу назовні; за цим споконвічним законом, щоб уникнути майже неминучої громадянської війни, вожді революції вже кілька місяців вимагають війни проти Австрії. Прийнявши конституцію, Людовік XVI, щоправда, поменшив свою королівську владу, зате почув себе певніше. Тепер революції, — цьому вірили й такі простодушні, як Лафайєт, — назавжди настав кінець. Але жирондисти, котрі верховодять у новообраних Національних Зборах, у душі республіканці. Вони прагнуть скасувати монархію, а найліпший для цього засіб — війна, бо ж вона неминуче підніме націю проти королівської родини. Адже авангард чужоземних військ очолюють галасливі брати короля, а генеральний штаб противника — брат королеви.

Марія Антуанетта розуміє, що відкрита війна їй не допоможе, а тільки зашкодить. Хоч як би вона скінчилася, для неї це обернеться злом. Якщо революційні армії переможуть емігрантів, імператора й королів, Франція, безперечно, вже не терпітиме далі «тиранів». Якщо ж родичі короля й королеви розіб’ють національні війська, то збурена чи підбурена паризька потолоч напевне звинуватить у цьому в’язнів Тюїльрі. Переможе Франція — вони втратять трон, переможуть чужі держави — накладуть життям. Ось чому нескінченними листами Марія Антуанетта благає емігрантів та брата Леопольда зберігати спокій — і цей обережний володар, у душі ненавидячи війну, холодно зважуючи все і не кваплячись, справді відігнав від себе принців та емігрантів, тих любителів брязкати шаблею, і сам уникав будь-чого, що могло б розпалити війну.

Але щаслива зоря Марії Антуанетти вже давно загасла. Всі наготовані долею несподіванки обернулися проти неї. Саме тепер, 1 березня, несподівана хвороба потягла до могили миротворця, її брата Леопольда, а через два тижні змовник пістолетним пострілом убив найліпшого серед європейських монархів оборонця роялізму — Ґустава Шведського. Відтоді війна вже стала неминучою. Бо в наступника Ґустава III й гадки не було підтримувати монархістів, а наступник Леопольда II не журився своєю кревною родичкою, а зважував самі лише власні інтереси. В двадцятичотирьохрічного простакуватого, холодного і цілком нечулого імператора Франца, в чиїй душі не жевріло жодної іскорки духу Марії Терезії, Марія Антуанетта не знайшла ні розуму, ні прагнення зрозуміти її. Він зимно приймав її послів, байдуже перечитував листи; його не обходило, що родичка у жахливім душевнім роздвоєнні, що його заходи можуть відібрати в неї життя. Він бачить тільки добру нагоду збільшити власну державу, дратливо й холодно відкидає всі прохання й вимоги Національних Зборів.

Тепер жирондистам поталанило опинитися зверху. 20 квітня після довгих одмагань і — як казали — зі слізьми на очах Людовік XVI був змушений оголосити війну «угорському королеві». Рушили армії, покотилась доля.

На чиєму боці була серцем у цій війні королева? Своєї старої, а чи нової Батьківщини? Французьких чи іноземних військ? Круг цього вирішального питання полохливо тупцяють роялістські історики, беззастережні королевині оборонці й хвалителі, вони навіть сфальшували цілі абзаци в листах і мемуарах, аби повити мороком ясний і однозначний факт, що в цій війні Марія Антуанетта всією душею жадала перемоги об’єднаних монарших військ і поразки французьких. У цьому помилитися не можна, хто це замовчує, той фальшує, а хто заперечує — бреше. Ба навіть більше: Марія Антуанетта, яка передусім почуває себе королевою, а вже потім — королевою Франції, не тільки стоїть проти тих, хто обмежив її королівську владу, і з тими, хто хоче підперти її трон, а ще робить усе дозволене й недозволене, щоб прискорити поразку Франції й посприяти перемозі іноземних держав. «Богові вгодно, щоб хоч раз відомстили за всю наругу, якої ми зазнали від цієї країни», — пише вона Ферсенові і, хоч давно вже забула рідну мову і німецькі листи їй потрібно було перекладати, додає: «Я ще ніколи так не пишалася тим, що народилась німкенею». За чотири дні до проголошення війни вона передала австрійському послові — а, точніше, зрадила — те, що знала про плани воєнної кампанії революційних армій. Погляди Марії Антуанетти цілком однозначні: австрійські й прусські прапори для неї рідні, а