Читати книгу - "Марія Антуанетта"

Безперечно — слово саме зривається з уст, — це пряма державна зрада, й правосуддя будь-якої країни сьогодні б назвало таку поведінку злочином. Та не треба забувати, що у вісімнадцятому сторіччі ще не існувало понять національного й нації — аж тільки Французька революція почала їх заводити в Європі. Вісімнадцяте сторіччя, до якого міцно прикуті погляди Марії Антуанетти, дотримувалось чисто династичних засад: країна належить королю; де король, там і право; хто б’ється за короля і королівство, той безумовно захищає справедливість. Хто виступає проти короля, той повстанець і бунтівник, навіть якщо боронить власну країну. Цілковита невиробленість національних ідей породила в цій війні несподівані непатріотичні почуття й на супротивному боці: найвизначніші німці — Клопшток, Шіллер, Фіхте, Гельдерлін — з любові до свободи жадали поразки німецьких військ, які теж не були ще народним ополченням, а лиш армією деспотизму. Вони раділи, коли відступило прусське військо, а тим часом у Франції король і королева вітали поразку власних військ, мов особисту перемогу. По обидва боки війна точилася не за інтереси країн, а за безплотні ідеї: чи то суверенності монархів, чи свободи. І ніщо так ясно не показує разючу відмінність між поглядами старого і нового століть, як те, що герцог Брауншвейзький, головнокомандувач об’єднаних німецьких армій, за місяць до війни серйозно розважав, чи не ліпше йому очолити французькі війська проти німецьких. Отже, бачимо: 1791 року в душах людей вісімнадцятого сторіччя ще нема ясних понять «Батьківщина» і «нація». Аж тільки ця війна, породивши народні армії, національну свідомість, а з тим і жахливі братовбивчі війни цілих націй, виробила й передала наступним сторіччям ідею національного патріотизму.

У Парижі ніхто не знав, що Марія Антуанетта жадала перемоги іноземних військ, не знали й про її державну зраду. Та хоч, зібравшись у натовп, народ ніколи не мислить логічно й послідовно, однак він має стихійний, просто звірячий нюх, значно гостріший, ніж в окремої людини; замість роздумів він чує інстинктами, й ці інстинкти майже завжди непомильні. Хай би що там діялось, французький народ повсюди зачуває ворожий дух Тюїльрі; без будь-яких очевидних підстав він відчув, що Марія Антуанетта справді зрадила його військо і його справу; за сотню кроків від королівського палацу жирондист Верньо відкрито кинув у залу звинувачення: «З трибуни, з якої я говорю, можна побачити палац, де звироднілі дорадники дурять і стуманюють короля, що дав нам конституцію, — палац, де кують нам кайдани і готують усякі викрутні, щоб віддати нас на поталу австрійському домові. Я бачу вікна палацу, де готують контрреволюцію і вигадують засоби, щоб знов обернути нас у рабство». Цілком ясно назвавши Марію Антуанетту правдивою призвідцею гаданої змови, він грізно додає: «Хай усі, хто живе в тому палаці, знають, що наша конституція проголосила недоторканність тільки самого короля. Хай знають: закон без винятку каратиме кожного переступника, і жодна злочинна голова не уникне меча справедливості». Революція стала розуміти, що розіб’є зовнішніх ворогів лише тоді, коли позбудеться внутрішніх. Щоб виграти велику партію перед світом, треба вдома поставити шах і мат владі короля. Всі справжні революціонери почали завзято зачіпатись; уперед знову посунули газети, вимагаючи скинути короля, на вулицях, щоб удихнути свіжої сили в давню ненависть, роздавали нове видання сумнозвісного писання «La vie scandaleuse de Marie-Antoinette». Сподіваючись, що король буде змушений ужити своє конституційне право вето, в Національних Зборах зумисне пропонувалось насамперед таке, на що б, як ревний католик, Людовік XVI ніколи не погодився, як-от силою повиганяти священиків, котрі відмовились присягати конституції, — отже шукали й провокували відкритий розрив. І справді, король уперше зібрався на силі й наклав своє вето. Поки був сильний, він не скористався жодним своїм правом, а тепер, на краю могили, цей безталанний чоловік у свою найскрутнішу хвилину вперше спробував проявити мужність. Та народ уже не хоче терпіти противенство цієї воскової ляльки. Вето мусить стати останнім словом короля проти народу й до народу.

Щоб як слід провчити короля й насамперед її, ту непохитну, бундючну австрійку, якобінці — штурмовий загін революції — обрали символічний день — 20 червня. Три роки тому в цей день у Версалі в залі для гри в м’яч народні депутати склали врочисту присягу не відступати перед силою багнетів і виробити нові закони для Франції. Торік у цей день король, перебравшись на лакея, через таємні двері викравсь уночі зі свого палацу, аби втекти від народного присуду. А від 20 червня цього року він до могили має пам’ятати, що він — ніщо, а народ — усе. Як 1789 року до штурму Версаля, так і 1792-го до штурму Тюїльрі почали готуватися заздалегідь. Та якщо тоді те військо амазонок, заховавшись у ніч, ще мусили піднімати таємно й незаконно, то сьогодні п’ятнадцятитисячна юрба під проводом броварника Сантерра, розгорнувши прапори, виступає серед білого дня під бамкання дзвонів на сполох, — муніципалітет на це дивиться, Національні Збори потурають, а мер Петіон, котрий мав би подбати за порядок, зробився сліпий і глухий, аби якнайліпше вдалось упослідити короля.

Похід революційних колон почався звичайною святковою процесією біля Національних Зборів. Несучи величезні гасла «Геть Вето!», «Свобода або смерть!», співаючи «Ça ira», п’ятнадцять тисяч люду стрункими рядами пройшли перед Манежем, де засідали Національні Збори; о пів на четверту ця велична вистава ніби скінчилася, здавалось, що вже розходяться. Проте аж тепер почався правдивий виступ. Без наказу, й усе ж потай скерована, величезна юрба замість розійтися з миром ринула до входу в палац. Там, правда, задерши блискучі багнети, стояли національні гвардійці й жандарми, але незмінно нерішучий двір не дав ніяких наказів, хоч таку оказію можна було ясно передбачити, солдати не боронились, і юрба шумливим потоком ринула крізь вузьку лійку брами. Ззаду так дужо напирали, що передніх винесло сходами аж до другого поверху. Й не було вже ні­якого спину, висаджували двері, розбивали замки — ще й до оборони не взялися, а перші напасники вдерлись до короля, купці національних гвардійців ледь пощастило вберегти його від лютої наруги. Тепер Людовік XVI мусить милуватися повсталим народом у власному домі, і лише завдяки його флегматичній, непохитній байдужості обійшлося без сутички. На всі зачіпки відповідав терпляче й увічливо, а коли один санкюлот дав йому свій червоний ковпак, він покірно начепив його на голову. Три з половиною години в пекучій жароті він без обурення й опору терпів жадливу цікавість і глум своїх лихих гостей.

Водночас друга ватага бунтівників ускочила до покоїв королеви, здавалося, що знову почнуться жахіття