Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

Хто ж відповідальний за цю національну трагедію? Яворівський звинувачував у ній Комуністичну партію Радянського Союзу і її філію в Україні. Він назвав її «малоросійською», використовуючи назву українців у Російській царській імперії, таким чином, використавши потужний троп антиколоніального дискурсу. За словами Яворівського, комунізм, його імперія та мілітаризм намріялися знищити українську націю, управляючи нею як колонією. Як цього вдалося досягти? Розмістивши реактор зі значними недоліками в конструкції за 160 кілометрів від Києва, на перехресті трьох українських річок — Дніпра, Прип’яті та Десни. Приступаючи до питання про відповідальність за аварію, Яворівський відкинув версію Горбачова, згідно з якою відповідальність покладали винятково на керівництво АЕС. Усупереч власним попереднім твердженням, Яворівський звільнив від відповідальності керівників та інженерів, котрих комуністичний режим засудив 1987 року, ставлячись до них як до жертв, а не як до злочинців. Натомість він зосередився на «чиновниках, котрі применшили масштаби катастрофи, приховали її від людей і не вжили достатніх заходів щодо захисту людей від радіації, тим самим вчинивши злочин величезних масштабів».

Яворівський зачитав уривки з протоколів допитів комісії колишніх українських чиновників, зокрема, голови Ради міністрів Олександра Ляшка, колишньої голови Верховної Ради Валентини Шевченко і колишнього міністра охорони здоров’я Анатолія Романенка. Публічне замовчування Романенком наслідків впливу катастрофи на здоров’я наприкінці квітня і на початку травня 1986 року перетворило його на одного з най-ненависніших чиновників в Україні. За повідомленням Яворівського, комісія встановила, що республіканська влада вже з перших днів після аварії отримала доступ до інформації про рівень радіації в Чорнобилі та прилеглих районах, але не оповістила населення про небезпеку. Він стверджував, що навіть якщо влада й не зрозуміла надану їм інформацію і не змогла її правильно оцінити, це все одно не применшує їхньої провини, а лише робить їх винними ще більше. «І вони винні не лише у цілковитій некомпетентності як керівники ядерної держави; вони також винні в тому, що не бажали і не бажають дізнатися правду, і не захотіли розповісти її людям, — заявив Яворівський. — Для лідерів такого рангу це злочин, який межує з геноцидом власного народу».

Яворівський винуватив не лише колишніх, а й теперішніх керівників Української держави й її чиновників, багато з яких були присутні на цьому засіданні парламенту, у скоєнні злочину проти української нації.

Виступаючи після доповіді Яворівського, вони намагалися боронитися, перекладаючи всю відповідальність на Москву. Колишній генпрокурор України Михайло Потебенько, котрого ушпиталили зі симптомами радіаційного отруєння після його перебування в зоні відчуження в перші тижні після аварії, заявив, що зробив усе, що в його силах, щоб притягнути до кримінальної відповідальності винних в аварії, але вся повнота влади в той час належала генеральному прокуророві СРСР у Москві. Генерал Борис Шариков, заступник командувача Київського військового округу, котрий відповідав за заходи боротьби з наслідками катастрофи, звинуватив Яворівського в занадто емоційній оцінці. На його думку, злочин і справді був скоєний, але він стосувався дій певних осіб до вибуху, а не після нього.

Новий голова Верховної Ради Іван Плющ (він зайняв цю посаду після Леоніда Кравчука, котрого обрали Президентом України кількома днями раніше) виступив на захист депутатів. «Усі ми були виховані у вірі, що незабаром обігріємо наші квартири атомними котлами», — визнав він, пояснюючи відсутність у колишніх лідерів усвідомлення ризиків, які створює ядерна енергетика для безпеки людей». «Я — за те, щоб комісія продовжила свою роботу і дізналася ще більше про Чорнобильську ката-строфу, її причини і наслідки, — сказав Плющ, — не для того, щоб просто позбавити когось волі, а для того, щоб нагадати керівникам будь-якого рангу про їхню надзвичайну відповідальність перед народом». Він зробив такий висновок: «Виявилося, що ті, хто насправді спричинив катастрофу, стали суддями для інших. Тому для того, щоб зрозуміти міру відповідності, встановити, хто винен, і визначити ступінь відповідальності кожного, ми повинні запитати: а судді хто?»

Зала вибухнула оплесками. Плющ мав на увазі вирок Вікторові Брюханову, Миколі Фоміну й Анатолію Дятлову, який винесли московські судді влітку 1987 року. Але це також можна було сприймати і як докір Яворівському. Хто він такий, щоб судити Плюща, котрий 26 квітня негайно вирушив на місце катастрофи, організував евакуацію Прип’яті й отримав удвічі більше за безпечну дозу радіації в 50 рем? Чи не вітав сам Яворівський прихід атомної енергетики в Україну у своїх літературних творах? Яворівський звучав більш помірковано, коли повернувся на трибуну. «Шановні колеги! — звернувся він до присутніх. «Ми підготували резолюцію [яку ще має ухвалити парламент], і мені здається, що вона безпристрасна. Нехай справу розслідує прокуратура. Ми надали лише свою політичну оцінку».

Чоловік, котрий визнав слова Яворівського найбільш образливими, того дня не був у залі засідань ВРУ. Колишній глава уряду Олександр Ляшко дізнався про виступ Яворівського аж через кілька днів із газет. За день до цього виступу Ляшко поховав доньку, котра померла від раку, і дуже засмутився, коли до нього дійшли новини про цю заяву. Ляшко образився на слова Яворівського про те, що він спокійно ліг спати після того, як йому посеред ночі 26 квітня зателефонував Рижков, а пізніше той же Ляшко зателефонував у Міністерство закордонних справ, щоб дізнатися, чи знають вони щось про аварію, замість звернення до міністра, відповідального за ядерну енергетику. Яворівський і справді неправильно процитував свідчення Ляшка комісії, в яких Ляшко повідомив, що звертався до Міністерства внутрішніх справ, а не закордонних.

Але на цьому клопоти Ляшка не закінчилися. Незабаром його викликали в Генеральну прокуратуру, яка відкрила кримінальну справу за матеріалами, підготовленими комісією Яворівського. Ляшко написав довгого листа спікерові парламенту Іванові Плющу, стверджуючи, що не мав нічого спільного з організацією Першотравневої демонстрації в Києві і не мав даних щодо рівня радіації в місті, звинуватив заступника міністра охорони здоров’я у приховуванні інформації та наголосив на власній провідній ролі в організації евакуації Прип’яті, а також у подальшій евакуації вагітних жінок і дітей із Києва. Ляшко попросив голову ВРУ повернути на порядок денний парламенту питання про відповідальність за Чорнобильську катастрофу, а також провести слухання за його участі та участі інших українських чиновників, котрі перебували на високих посадах під час аварії на ЧАЕС.