Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

сповіщав, як розрісся тепер наш маєток, скільки він дає щороку, скільки в ньому тепер акрів, чим засіяна тепер плантація і скільки працює на ній невільників. Далі йшли двадцять два хрестики, що означали його добрі побажання і повідомляли, що він стільки ж разів прочитав «Ave Маrіа», дякуючи Святій Діві за те, що я живий. Ще далі мій компаньйон гаряче просив мене вернутись у Бразилію і вступити у володіння своєю власністю, а поки що сказати йому, як порядкувати нею, коли я не приїду сам. Лист закінчувався запевненням у щирій дружбі як його самого, так і його домашніх. Крім листа, він надіслав мені в подарунок сім чудово оброблених леопардових шкур, привезених, очевидно, з Африки на іншому кораблі, що їздив туди й відбув щасливішу подорож, ніж моє судно. Він надіслав мені ще п’ять ящиків різних ласощів високої якості та сто некарбованих кусків золота, трохи менших за мойдори. З тими ж кораблями мої довірені надіслали мені прибуток з плантації за поточний рік: тисячу двісті ящиків цукрового піску, вісімсот тюків тютюну, а решту золотом.

Можу сказати, що для мене, як для Іова, кінець був кращий від початку[60]. Важко описати, як билось моє серце, коли я читав ці листи, а особливо, коли я побачив навколо себе свої багатства. Звичайно бразильські судна йдуть цілим флотом, і морський караван, що привіз мені листи, привіз також і товари. Отже, ще перед тим, як я одержав листи, товари були вже в гавані, цілі й непошкоджені. Дізнавшись про це, я зблід, почув себе погано, і, якби старий капітан не побіг вчасно і не приніс мені якогось напою, я, може, не зніс би цієї несподіваної радості і тут же помер би. Кілька годин я почував себе дуже погано, поки нарешті не послав по лікаря; а той, довідавшись про справжню причину моєї хвороби, наказав пустити мені кров. Після цього мені полегшало. Дуже можливо, що без кровопускання я помер би.

Тепер я несподівано став власником більше п’яти тисяч фунтів стерлінгів і маєтку в Бразилії, що давав мені на рік понад тисячу фунтів прибутку, не менш певного, ніж з маєтків в Англії. Я ніяк не міг призвичаїтись до свого нового становища, не знав, з чого почати і як використати всі вигоди та приємності, які воно могло мені дати. Перший мій клопіт був — віддячити моєму благодійникові — старому капітанові, що так допоміг мені в лихі часи, був такий добрий до мене спочатку й вірний до кінця. Я показав йому те, що мені надіслали, і сказав, що, після небесного Провидіння, яке все влаштовує, я завдячую всім цим найбільше йому, і що тепер мій обов’язок — віддати йому в сто разів більше. Передусім я вернув йому сто мойдорів, що взяв у нього; потім послав за нотарем і формальним порядком знищив розписку, де він писав, що винен мені чотириста сімдесят мойдорів. Далі, я склав довіреність, що давала йому право щороку одержувати, замість мене, прибутки з моєї плантації і зобов’язувала мого компаньйона подавати йому звіти й відправляти на його ім’я товар та гроші. Приписка наприкінці надавала йому право одержувати з прибутків щорічну пенсію в сто мойдорів, а по його смерті пенсія в п’ятдесят мойдорів мала перейти до його сина. Так я поквитався з моїм старим другом.

Тепер треба було подумати про те, куди мені направити путь і що робити з добром, даним мені Провидінням. Клопоту в мене було тепер багато більше, ніж тоді, коли я провадив самотнє життя на острові і не потребував нічого, крім того, що в мене було. Але тоді я мав лише необхідне, а тепер на мені лежали великі турботи та відповідальність. Тепер я не мав печери, куди міг би сховати свої гроші, або місця, де б вони могли лежати без замків та ключів і темніти та братись цвіллю, раніше ніж хто-небудь надумався б скористуватись ними. Навпаки, тепер я не знав, куди мені їх дівати і кому дати їх на схованку. Єдиним моїм притулком був мій старий друг капітан, в чиїй чесності я вже переконався. Мені здавалось, що мої справи в Бразилії кличуть мене туди, але я не міг уявити собі, як я поїду, не впорядкувавши своїх справ і не залишивши свого капіталу в надійних руках. Спочатку мені спало на думку віддати його на схов моїй старій приятельці, вдові капітана, про яку я знав, що вона чесна жінка і поставиться до мене цілком сумлінно. Але вона була вже дуже слаба, бідна і, як мені здавалось, у неї могли бути борги. Одне слово, мені не залишилось нічого іншого, як їхати самому в Англію, забравши з собою все своє добро.

Минуло кілька місяців, перше ніж я дійшов до такого висновку. Нагородивши по заслузі старого капітана, мого колишнього благодійника, я згадав і про бідну вдову, чий покійний чоловік зробив мені стільки послуг, та й сама вона, поки це було в її силах, була моєю щирою довіреною та порадницею. Я попросив одного лісабонського купця доручити своєму агентові в Лондоні не тільки оплатити її рахунки, але й розшукати її та передати особисто їй сто фунтів від мене, поговорити з нею, заспокоїти її і сказати, що, поки я живий, я й далі допомагатиму їй. Одночасно з цим я відіслав своїм сестрам, що жили на селі, по сто фунтів кожній. Щоправда, вони не знали нестатку, але я й не сказав би, щоб вони жили в розкошах. Одна вийшла заміж і овдовіла; у другої чоловік був живий, проте поводився з нею не так добре, як слід. Але серед усіх своїх родичів я не знаходив нікого, кому зважився б доручити повністю своє добро, щоб з спокійною душею поїхати в Бразилію, і це дуже бентежило мене.

Я зовсім вирішив був їхати в Бразилію і оселитися там, бо в тій країні я, так би мовити, акліматизувався. Була, проте, маленька перешкода, що несвідомо стримувала мене, а саме — релігія. Правда, на той час не релігія стримувала мене від подорожі. Колись, живши серед католиків, я не вважав за гріх додержуватись релігії їхнього краю, і так само не вважав я цього за гріх і тепер. Але за останній час я став замислюватись над цим більше, ніж раніш, і коли я говорив собі, що мені доведеться жити й померти серед католиків, то іноді каявся, що визнав себе за папіста