Читати книгу - "Син"

Щойно він зрозумів, що це я, то видав якийсь нерозбірливий звук. Може, хотів сказати «змилуйся», а може — просто застогнав.

План мій був, власне, дуже нерозважний: у майже цілковитій темряві витиснути отруту зі зміїної пащі просто в рота полоненому. Та я за допомогою ручки свого ножа все-таки зумів це зробити. Отрути витекло дуже мало — якась крапля чи дві, але чоловік засмикався.

— Не опирайся, — мовив я. — Нехай просто протече всередину тебе.

Окрім того, я прорізав ножем крихітну ранку в нього на шиї, щоб закапати туди отруту, яка залишилася. І під час цього, здається, подряпав собі руку.

Ритм його дихання вже став змінюватися.

Я пішов до струмка й ретельно вимився.

Повернувшись до свого тіпі, я побачив, що Квітка Прерій уже лежить, роздягнена, у моєму ліжку. Настрій вона мала такий самий, як і минулої ночі.

— Де це ти ходив? — спитала вона після всього.

— Та… гуляв, та й годі.

— Ти повернувся весь мокрий.

Я помовчав, прислухаючись до себе; рука моя вже відчутно боліла.

— Тебе справді не турбує те, що вони виробляють із тією людиною? — не втримався нарешті я (вийшло голосніше, ніж мені того хотілося).

— Ти переймаєшся через нього, бо він білий.

— Мабуть, не тільки тому.

— Про таке не слід говорити ні з ким.

— А я й не збираюся.

— Навіть зі мною, — наче не почувши мене, додала вона.

Запала тиша. Потім Квітка заговорила знову, ретельно добираючи слова.

— Я знаю, що ти не слабкодухий. І всі це знають. Я чула, як Тошавей сказав, що колись ти станеш вождем. Тобі шиють плаща зі шкури бізона, хоча це взагалі ще таємниця.

— Я просто спитав, що ти відчуваєш, коли думаєш про ту людину.

— На плащі буде зображено, як ти вбив у бою делавара, і магія, що охороняє тебе, захистила твоє серце від його стріли. І ще — як ти врятував Тошавея від солдатів; хоча це була таємниця. Тіететі, той чоловік просто має той самий колір шкіри, що й ти. Подумай про це як слід.

— Там, де я виріс, із людьми такого не робили.

— А ти знаєш, що я походжу не з племені котсотеків? — сказала вона, відсунувшись від мене.

— Ні.

— Коли я була ще шестирічною теепере, техасці напали на моє плем’я. Мій брат звелів нам із сестрою стрибнути в річку й пливти геть. Білі застрелили його, а потім вистрелили й у мене, та схибили. Наступного дня ми з сестрою повернулися до селища й побачили труп нашої матері — поряд із трупами ще близько сотні жінок, дітей і старих. Техасці відрубали голову нашій матері й настромили її на кілок. А ще вони взяли тецуваї, списа, і засунули їй у піхву. Повністю заштовхнули його в неї! І крові було стільки, що ми зрозуміли — з нею це робили, коли вона була ще жива. Крові ж біля її шиї майже не було — отже, голову їй відрубали вже потім. Ось чому я колись була пенатека, а тепер — котсотека.

— З моєю матір’ю й сестрою теж таке зробили. І вбили мого брата!

— Не смій про це говорити, Тіететі.

Вона підвелася та стала вдягатися. Ну, і нехай іде собі. Бачте, їй можна говорити про свою родину, бо вони були команчами, а мені про свою — дзуськи.

— Хіба ти не хочеш, аби я залишилася?

Я мовчав, але тільки-но почув тихенькі схлипування — схопив Квітку в обійми, і ми знову лягли на постіль.

— Гаразд, я більше не говоритиму про це, — мовив я.

Вона знизала плечима, а тоді знову звільнилася від одягу. Та ми лишень лежали, притулившись одне до одного. А потім вона заснула.

А я заснути ніяк не міг: спочатку все намагався зрозуміти, чи то неприємні відчуття в руці поширюються й далі по моєму тілу, чи то мені це ввижається. А потім згадав свого батька. На початку сорокових років перемоги над команчами були явищем таким рідкісним, що вісті про них дуже швидко розносилися по всьому Техасу. І найбільшою перемогою за цей час була експедиція Мура до Колорадо. Він стверджував, що разом зі своїми людьми вбив у бою півтори сотні воїнів-команчів. Але я також чув інше — нібито воїни якраз вирушили кудись далеко на полювання, тож насправді перебито було півтораста жінок і дітей. Мій батько брав участь у тій експедиції. І розповідав про неї так само спокійно, як про звичайні, буденні речі. Ну, звісно ж — із маленьких індіанців завжди виростають великі індіанці. Усе просто.

Мої думки урвала Квітка Прерій, яка поцілувала мене уві сні.

— Ти дуже добрий, — прошепотіла вона. — І чесний, і сміливий.

Наступного ранку «блідолиций» був уже мертвий. Обличчя й шия в нього роздулися, та на це, схоже, ніхто не звернув уваги. Команчі здебільшого були розчаровані — ось і ще один знак, що свідчить про настання інших часів. Бо, якщо б усе було так, як раніше, — жертва промучилася б іще два-три дні.

Хай там як — проти мене жодних обвинувачень ніхто не висував. Квітка Прерій і надалі спала зі мною, тож Тошавей сказав, що охоче подарує мені кількох коней для шлюбного викупу. Хоча потім він, винувато кахикнувши, мовив, що півсотні коней — це надто дорого. Часи ж бо вже не ті.

Мені подарували того самого плаща зі шкури бізона, а також — власне тіпі. Тож цей рік, що вже завершувався, видався для мене досить непоганим. Полилися осінні дощі, і спека покинула прерії. Ночі стали холодними, та дні стояли сонячні, і дичини навколо було вдосталь. І ми з Квіткою Прерій уже взялися будувати плани на майбутнє.

Минуло кілька тижнів відтоді, як помер білий мисливець. Люди в нашому селищі стали хворіти.

Розділ 26

Джинні

Літо 1945 року

Війна закінчилася. Протягом кількох тижнів після цього Джинні сподівалася, що життя зміниться. Та ні — все