Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

Бекир повернув до Джаніке-ханум, мимоволі втягуючи в груди солодке

вологе повітря. Пахло травою, квітами, перестиглими плодами й тваринами в

загонах. У задумі він зірвав червоний листок із дерева з жовтими плодами, що

так сподобалися Чорній Корові. Листочок нагадував серце й пахнув так само, як

і жовтогарячі фрукти. Бекир поклав його до кишені й подумав, що Кара-Тобе

могло прогодувати набагато більше, ніж зараз. Він подумав про дім і солону

бору на сніданок, про обід та вечерю. Ті, хто вижив, після загибелі Ак-Шеїх

могли б знайти прихисток тут, і однаково всім би вистачило їжі. Він досі

сподівався, що хтось вижив.

Бекир трусонув головою, відганяючи спокусливі думки, обійшов будинок

Джаніке-ханум і попрямував до вигону тулпарів. Він сподівався, що обпечений

не запитає про його маршрут. Карасевда прискорив крок.

— Я шукаю друзів, — ще з дороги прокричав Бекир.

На його щастя, Болбочан був у таборі армійців. Поряд стояв Шипохвіст, як

звали слизького засоленого з шипом морського кота на голові, і Сейдамет —

армієць із залізною короною, що росла з голови. Інші прилагоджували до тварин

великі дорожні мішки. Були тут і новонавернені буюки.

— Дивіться, хто йде! Ми завтра вирушаємо. Думав, уже й не побачимося.

Що тобі подарувала Вода Життя, солодке м’ясо? — Болбочан підняв руку у

вітальному жесті й широко, на всі зуби, усміхнувся. У серці Бекира запалала

надія.—Покинічого.

— Хм. А селищем повзуть чутки, немов твоя подруга перетворилася на

ходячу атеш-траву. Ти ні?

Бекир заперечно похитав головою.

— Бум — і все палає. От би побачити, але Джаніке-ханум до неї нікого не

пускає, навіть мене. — Бей Армії потвор підморгнув здоровим оком.

— Навіть вас? — не зрозумів Бекир.

Болбочан подивився на Бекира, потім на обпеченого й відштовхнув хлопця

вбік. Сейдамет і Шипохвіст, наче за командою, загородили їх від підручного

Кемаля-шейха.

— Узагалі тут не дозволяється, щоб місцева жінка з чужим чоловіком… —

Болбочан нахилився до Бекира. — У Кемаля-шейха якась своя ідея чистоти крові.

А вона щось казала про мене? Твої ж у неї живуть?

— Та-ак, — невпевнено протягнув Бекир. — Я б вам розказав, але без

нього.— Розумне солодке м’ясо. Пішли прогуляємося. А ти, Карасевдо, можеш

наглянути за моїми хлопцями. Вони якраз вантажать дари Кара-Тобе. Щоб не

схопили зайвого.

— Дари? Данина! — пхикнув обпечений.

— Це гниле м'ясо, Карасевда, витяг жереб. Але засцяв до нас приєднатися і

став рабом Кемаля-шейха. Старий таке любить, — сказав армієць, коли вони

відішли подалі. Говорячи про

Джаніке-ханум та кепкуючи з дивних звичаїв Кара-Тобе, вони підійшли до

прямовисної скелі за пасовищем тулпарів. На відміну від інших стін Кара-Тобе, вона здавалася майже рівною й неприступною. Яскраві клаптики та фрукти, залишені на камінцях, свідчили про межу селища. Це був священний удж.

Кордон між цивілізацією й безкінечними темними коридорами — розколинами в

крихкій породі. Саме в них за спроби втечі знайшли Тимура-кертіна.

— Коли ви затягли нас сюди, то знали, що назад дороги не буде? Кемаль-шейх хоче, щоб ми залишилися.

— Його можна зрозуміти. Ви незмінені. На таких, як ви, Вода Життя діє

по-особливому. За дар, що дістався Чорній Корові, кожен армієць заплатив би

половиною життя. — Болбочан витер пальці об одяг. Тепер він говорив серйозно, наче забув жарти про Джаніке-ханум. «А може, теж їх використав як привід без

зайвих вух поговорити», — подумав Бекир.

— Ви мали мене попередити. — Бекир збирався говорити інше, але слова

так і лізли назовні.

— А може, віддати вас бурі? — Вуса Болбочана загрозливо підстрибнули.

— Та й куди тобі йти? Ак-Шеїх зруйновано.

— Я знаю, що моя мама жива.

— І в руках Белокуна. А з Матері Вітрів іще ніхто не повертався. —

Болбочан нахилився нижче. Вуса-пружини подряпали щоку Бекира. У голосі

армійця несподівано з’явилася теплота. — Впізнаю цей погляд. У твоїх словах, солодке м’ясо, ненависть до Старших Братів. Ти став би хорошим армійцем. Не

те, що ці, — залізновусий кивнув на новобранців. — Але цього не буде. Кемаль-шейх тебе не відпустить. Навіть якщо в тобі ніколи не прокинеться дар Води

Життя. Ти навіть буюком стати не зможеш. І повір, це не так і мало. Кара-Тобе

— його місто. Тут його правила. В Армії потвор із Кемалем-шейхом є

домовленості. Він допомагає нам, а ми не ліземо в його справи й не зловживаємо

гостинністю. Дешт любить чесних, ти ж це знаєш?

— І тому в Дешті постійно брешуть. Болбочан — це ж навіть не ваше

справжнє ім’я. Джаніке-ханум розказала.

— Не моє, — погодився армієць і дістав із кишені кисет із юшаном. —

Дуже давно був такий полковник. Приходив сюди шукати Золоту Колиску.

Кажуть, вона йому навіть далася, він на якийсь час заволодів Кіммериком. Що?

— Болбочан наїжачився у відповідь на скептично підняті брови Бекира. — Не

брехня. Солодка легенда.

— А я збрехав Кемалю-шейху.

— Щодо дару Води Життя? Бог Спалахів подарував тобі якусь небачену

могутність?

— Можна сказати й так. Він показав, як знайти Золоту Колиску —

наймогутнішу зброю в Дешті, що назавжди знищить Старших Братів.

На мить, поки Болбочан уважно вдивлявся в очі Бекира, усі пружини на

його обличчі завмерли, а потім застрибали з новою силою, наче полковник

вирішив, що хлопцю можна довіряти.

— Хтось іще про це знає?

— Тільки ви й мої друзі. Ви маєте нам допомогти.

— Ти ще нічого мені не сказав, солодке м’ясо. Викладай.

— На поверхні. Коли ви нас виведете.

— У Дешті ж постійно брешуть. Важко вірити тому, хто так сказав. — Від

посмішки Болбочана Бекиру стало моторошно.