Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

— Я розкажу на поверхні. — Він плюнув на руку й простягнув її армійцю, сподіваючись, що клятва на воді однаково сильна для всіх засолених.

— З одного боку, домовленість із Кемалем-шейхом, з іншого, — Золота

Колиска? — Болбочан не поспішав подати руку у відповідь. — З одного боку,

прихисток у Кара-Тобе, з другого, — дівчинка-атеш й незмінений. Згода. — І

швидше, ніж Бекир усвідомив загрозу останньої фрази, справу було залагоджено.

Болбочан плюнув на руку й накрив його долоню.

Бекір вирішив: хай би чим закінчилася угода, він подумає про це на

поверхні.

***

— Ти міг би хоч порадитися, перш ніж змовлятися з Болбочаном! — Ніязі

настовбурчив вуха й притиснув до грудей Забувайка. Ящірка досі боялася

Чорної Корови, яка сиділа перед оджаком і гралася вогнем.

— Ма жива, я не можу тут залишатися.

— Ти не можеш, — Ніязі зробив акцент на «ти», — але хочеш, щоб ми всі

пішли. Ти сказав, що для Кемаля-шейха Чорна Корова — лише зброя, але й

Армія потвор захоче її використати.

— Раптом що — я не проти повоювати, — подала голос Чорна Корова.

Ніязі закотив очі.

— До того ж це капець як небезпечно. Чи ти думаєш, Кемаль-шейх просто

так відпустить таке цінне м’ясо?

— У цьому весь ти, Ніязі: тобі аби не влізти в бійку, — сказав Бекир. —

Першим у разі небезпеки завжди рятуєш себе.

На мить запанувала тиша. Стало чутно, як тріскотить вогонь. Ніязі підвівся.

Його тінь стрибнула на стіну.

— Бо я не такий, як ти, незмінений, і не пуляю вогнем, як вона! Навіть дід

вважав тебе, а не мене своїм учнем.

— Ти можеш лишитися тут, тебе ніхто не тягне.

Чорна Корова здивовано обернулася. Бекир не підвів очей. Ніязі затамував

подих, наче от-от вибухне від обурення, стиснув кулачки й вибіг із будинку.

— Даремно ти так. Він не відходив від мене, коли я лежала після Води

Життя. Ніязі, звісно, дуринда й трухло, але вважає тебе своєю родиною. Батько

казав, родина — це найважливіше. — Дівчинка на мить замислилася, наче

згадуючи, коли і як були сказані ці слова, а потім осідлала свого улюбленого

коника: — А знаєш, як батько мене любив? Дуже. Навіть уві сні прийшов, щоб

дати вкрай важливе доручення. Я тобі вже про нього розказувала?

— Щонайменше сто разів. Він наказав, щоб ти віднесла тумар із

посланням Бога Спалахів Белокуну.

— Точно! — Чорна Корова широко всміхнулася.

— Уявляєш, до самого Белокуна? — Вона знову простягнула руку до

оджака, щоб засунути у вогонь. Після Води Життя її шкіра стала невразливою

для полум’я. Але цього разу різко забрала назад. — Ай! Уявлення не маю, коли

ці штуки працюють, а коли ні.

— Боляче? — Бекир схопив долоню Чорної Корови й дмухнув на опік.

Дівчинка хитро примружилася. — Що? Ма так робила. У мене десь є її мазь. —

Бекир прибрав руку й удав, що трусить кишені. Його щоки палали. «Дурень, нащо я схопив її за руку?»

— І мені наснився батько. Це він сказав, що мама жива. Але, знаєш, його

рис я так і не побачив, хоча часто дивлюся на його фото, що вкрав у Ма. —

Бекир винувато всміхнувся.

— Покажеш?

— Не зараз. Краще повторімо, що ми робитимемо завтра. Я десь маю

камедь. Згодиться як клей.

Бекир знову понишпорив у кишенях. В одній намацав щось гладеньке й

прохолодне. Це був листочок із дерева кайси, про який він зовсім забув. Листок

не зав’яв. Більше того, з черешка відросли кілька корінців.

— Хочеш посадити його на поверхні? — недовірливо всміхнулася Чорна

Корова.

— Ні, ти що? Там він не виживе. Я читав, що листку треба кілька днів у

воді, щоб пустити коріння, а цей пустив його в кишені. Це все клімат Кара-Тобе.

— Можливо, — замислилася дівчинка, розглядаючи листочок. — Це від

кайси. От би ця смакота прижилася нагорі. Ніязі просто шаленіє від її плодів.

Бекир відвернувся, наче й не почув імені друга. Його вже почало діймати

сумління за те, що накинувся на Ніязі. Але не міг же він зізнатися в цьому

Чорній Корові.

Дівчинка віддала йому листочок і несподівано запитала:

— А нагадай, нащо нам клей?

— Уф, ти взагалі мене слухала? — усміхнувся Бекир. Чорна Корова мала

дар вчасно змінювати тему. — Нумо ще раз. Ти попросишся ночувати в Джаніке-ханум. Ти улюблениця Кемаля-шейха, він дозволить. Мені він не довіряє, отож

залишить у себе. Далі справа за ханум.

***

— Швидше-швидше! — гарячково прошепотіла Джаніке-ханум, намагаючись витрясти з Бекира сон.

Хлопець побачив кам’яні стіни, зображення Бога Спалахів і нарешті

впізнав келію в печерах Кемаля-шейха. Як він і передбачав, шаман змусив його

ночувати у своїх покоях. Бекир потер лису маківку й з подивом відчув щетину

під пальцями. Волосся, якого він нікого не мав, раптом почало рости.

— Кемаль-шейх нарешті вклався, — зашепотіла ханум. — О, бідна моя

голова, я думала, цього ніколи не станеться. Довелося всипати сон-траву.

Сподіваюся, не переборщила. Зараз до мене.

Разом вони скрутили на матраці, де спав Бекир, подобу людської фігури, а

потім вибігли з печер і попрямували до будинку Джаніке-ханум.

У її хатині було не проштовхнутися. Сейдамет заштовхував до рота янтихи.

Його губи та щоки блищали від олії, наче він хотів наїстися перед подорожжю в

Дешт. Залізні зуби весело вишкірилися, коли він побачив господиню з Бекиром.

Болбочан розвалився на подушках, спостерігаючи за перетворенням дітей. Бекир

із полегшенням видихнув, коли зауважив Ніязі.

— Тобі личить, —