Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

Хлопчик-лисеня звів на нього темні гострі очка.

— А ти схожий на їжака. Як це в тебе відросло волосся?

— Дар Води Життя, я забажав стати найкрутішою істотою в Дешті.

— Ким же? — мордочка Ніязі витягнулася.

— Степовим лисом, — улесливо всміхнувся Бекир. — Але Бог Спалахів

любить тебе дужче, тому віддав тобі все хутро, а мені лише трохи засіяв голову.

— Бекир провів рукою по короткому волоссю, а потім легенько штовхнув Ніязі в

плече. — Я радий, що ти вирішив піти.

— Ак дост кара кунь ичюн — «білий друг для чорного дня», — повторив

улюблену приказку Азіза-баби Ніязі. — Я в шоці від того, що ти міг подумати, буцім я не піду. Куджу.

— Хай що б ти казав про діда, ти друга людина після Азіза-баби, яка знає

стільки приказок і безглуздих казок.

— Бекире, твоя черга, — покликала Джаніке-ханум.

Приготування скінчили за годину. Кемаль-шейх планував вивести загін

Болбочана під час ранкового намазу, поки всі будуть у домі молитви.

Болбочан обережно відсунув фіранку, перевіряючи, чи ніхто не чатує біля

будинку.

— Треба поспішати.

— Не підганяй мене, чоловіче, — шикнула Джаніке-ханум і боляче

вколола Бекира голкою. — А то й тобі щось пришию.

— У мене там усе добре, повір. — Армієць хвацько підкрутив залізний вус

і підморгнув жінці.

У двері несподівано постукали. Болбочан знаками наказав мовчати, підняв

із підлоги довгу дерев’яну пітекурек, якою Джаніке-ханум вкладала хліб до печі, і сховався за дверима. Сейдамет зайшов за ширму, де вночі спала господиня, а

вдень зберігалися матраци-міндери. Туди ж відправили Чорну Корову. Бекиру з

Ніязі довелося сховатися в купі скиданих на підлогу подушок. Джаніке-ханум

осмикнула килим, що застилав вікно від вічного сяйва Учан-Су. Поправила

хустку й кинулася до дверей.

— Ти чого так рано? — пробуркотіла Джаніке-ханум, демонстративно

протираючи очі. Зі свого сховку Бекир бачив, як напружилася тінь Болбочана.

До хати забігла огрядна захекана жінка в яскравому тюрбані. Довгі коси-змії вдарили об спину й закружляли в такт її рухам. Жінка нишпорила очима.

Зміїні голови робили так само, від чого здавалося, що жінка плаває в морі. У

Бекира перехопило подих і засвербіло в носі. Подушки пахли пилом і

нечесаною вовною. Він боявся поворухнутися або чхнути.

— Кемаль-шейх наказав дізнатися, як дівчинка, — промовила жінка.

— Спить. Спала. — Джаніке-ханум кивнула в бік ширми й заходилася

розпалювати оджак. Схопила джезву, дорогою підібрала ще кілька подушок і

жбурнула на купу, де ховалися хлопчики. Очі Болбочана блищали. Якби

змієкоса жінка лише на пів тулуба розвернулася, її не оминула б зустріч із

палицею. Жінка вже потягнулася до ширми, коли з ніші почувся слабкий голос

Чорної Корови.

— Тітонько Джаніке-ханум, хто там? Мені щось недобре, тітонько. Я ще

полежу.

— Лежи-лежи, моя кізонько. — Джаніке-ханум підскочила до ширми й

перехопила руку змієкосої. — Кемаль-шейх сказав її не чіпати. Вона ще бачить

сни Бога Спалахів, — просипіла жінка. — Усе з нею добре, Таїсіє. Чи ти хочеш, щоб через твого довгого носа їй стало гірше?

Таїсія злякано похитала головою і скривила товсті губи. Змії, наче хмара

пилу, здійнялися в повітря й опали.

— Той, другий, хлопчик теж спить, — кивнула вона. — Пробач, Джаніке-ханум. Страшенна колотнеча. Спершу заспав Кемаль-шейх. Потім розкричався.

Наказав усе перевірити до ранкової молитви. — Таїсія взяла з таці шматочок

зацукреного молока кхатти-шекер. — Тепер-от Болбочана шукають. Сьогодні ж

Армія потвор виходить. Мій Карасевда з вечора сам не свій.

Кемаль-шейх довірив йому провести молитву. — Жінка з погордою

задерла носа. «Я мав би відразу здогадатися, що вона дружина обпаленого», —

подумав Бекир.

— Не всім жінкам випала така честь, Таїсіє-ханум.

— І не кажи! — Змієкоса навіть не зауважила отрути в голосі Джаніке-ханум. — Жінки в Кара-Тобе наче подуріли. Учора Маліка заявила, що баліг —

поганий ритуал. Каже, ми маємо дозволити дітям виходити назовні, коли вони

схочуть. Навіть дівчатам! Уявляєш? А Таша! Уже всілася коло входу до

мертвого міста й голосить. Хоче востаннє провести сина. Навіть не збирається на

ранкову молитву. З нею Зарічанська й Тюльпан-мама. Наче це щось змінить.

Нехай ці бугаї хоч десь послужать, якщо не хочуть бути хорошими чоловіками.

Ох і отримають вони від Кемаля-шейха! — Таїсія надула губи й потяглася до

наступного шматочка. — Ти знаєш, він же може попросити в Бога Спалахів для

них іще одного випробування Водою Життя. З їхніми гріхами вони його просто

не витримають.

Джаніке-ханум зблідла, її очі грізно блиснули.

— Не всім народжувати дочок, Таїсіє-ханум. — Господиня потягла до себе

тацю. — Ти запізнишся на молитву. І ми теж. А я ще маю приготувати сніданок.

Нас же тепер двоє.

Таїсія кивнула, наче почула найвагоміший аргумент.

— Ебет. Нехай береже вас Бог Спалахів, — сказала змієкоса й вийшла за

двері.Одночасно з кількох кутків почувся голосний видих. Бекир чхнув, а

Сейдамет випав із-за ширми.

— Тупа курка, — просипіла Джаніке-ханум.

— З нею будуть проблеми? — запитав Болбочан.

— У неї п’ятеро дочок від першого чоловіка. І всі на нашому боці. Їй

доведеться обирати: Карасевда чи діти, — Джаніке-ханум усміхнулася.

— Ви маєте піти з нами. Інакше вам дістанеться від Кемаля-шейха, —

сказав Бекир і подивився на жінку, а потім на Болбочана. У живому оці

залізноголового спалахнула надія, але чоловік промовчав.

— Не бійся за мене. — Джаніке-ханум поклала руку на плече Бекира. —

Кемаль-шейх недооцінює жінок Кара-Тобе. Думає, ми цінні лише тим, що

народжуємо, але ми не тільки народжуємо, а й виховуємо.