Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

нагорі. Раптом щось піде не так.

Джаніке-ханум усміхнулася і притиснула руку до грудей, потім поправила

вбрання Чорної Корови, проказала благословення і торкнулася холодними

губами кожного з дітей.

— Думаю, Джаніке-ханум крутіша за королеву амазонок, — уже надворі

промовив Сейдамет.

Болбочан нагородив його важким поглядом.

— Ходімо. Що довше Кемаль-шейх буде з нами, то більше часу ми

виграємо для жінок, аби щось змінити в цьому грьобаному джанаті.

За кілька хвилин вони були біля входу до міста мертвих. Там уже стояли

Кемаль-шейх, Майстер Ключів та собакорилий із тулпароголовим. Від вигляду

останніх Бекира пересмикнуло. Поряд заспокоювала тулпарів решта загону

Болбочана на чолі з обмащеним слизом Шипохвостом. Тварини нервово

переминалися з лапи на лапу й видавали хрипкі гортанні звуки. Біля пролому в

скелі сиділи три жінки. Їхні голови були посипані попелом і кною, вони голосно

завивали й ритуально дерли на собі волосся, як на смерть проводжаючи синів-буюків, що сьогодні мали залишити Кара-Тобе. Бекир намагався зберігати спокій.

Зараз його б не впізнала навіть Ма. Джаніке-ханум наклеїла на його руки й

обличчя хутро. Решту тіла ховали суцільний костюм для виходу назовні та маска

від пилу. Одяг і грим змінили до невпізнаваності Ніязі та Чорну Корову. Але, незважаючи на ретельне маскування, у Бекира стиснуло серце, коли вони

наблизилися до матерів, що прийшли попрощатися із синами, які мали назавжди

вийти в Дешт. Хіба та, яка народила, здатна сплутати з кимось іншим власне

дитя? Він інстинктивно підняв плечі, наче намагався сховатися від повних

відчаю поглядів.

Бекир сподівався, що жінок попередили і плачі — лише акторство, інакше

вони ризикують бути викритими ще на виході з Кара-Тобе. Він зловив погляд

однієї з матерів і на мить забув дихати. Жінка зболеними, чорними від безнадії

очима вивчала його обличчя — так дивляться лише востаннє, намагаючись

запам’ятати кожну риску. Вона думала, що він її син. Мати несміливо

простягнула руки й кинулася з останніми обіймами. Бекир відчув, як під

наклеєним хутром нестерпно засвербіла шкіра. Вона точно злізе, коли його

стисне «мати», і тоді їх викриють, і вони назавжди залишаться у Кара-Тобе.

Допомога прийшла з неочікуваного боку. Кемаль-шейх незадоволено

підняв руки й потряс єсою. Він мав іще більш занедбаний, ніж завжди, вигляд.

Волосся збилося в ковтун, ковпак з’їхав, очі запали, а зморшки нагадували

тріщини на висушеній землі. Руки в широких рукавах хірки здавалися худими й

зневодненими, а бліді кришталики суєру ледь виднілися на попелястій шкірі.

— Йок-йок! — ще раз пригрозив жінкам Кемаль-шейх. Майстер Ключів

шикнув на велетів-охоронців — і вони стали перед жінками, змушуючи матерів

відступити.

— Вони вже наші, так звеліло Кара-Тобе, — підтакнув Болбочан і швидко

пропустив дітей у кам’яний коридор.

Бекир уже хотів було з полегкістю видихнути, коли невеличка, вкрита

рудим хутром жінка схопила Ніязі й заголосила. Бекир не міг розібрати слів, але

й без того знав, що говорять матері під час прощання: благословляють, просять

берегтися та не забувати рідних. В останні слова так багато хочеться вкласти, що

вони перетворюються на безглуздий набір штампів. Але в нього з Ма не було й

цього. «Приєднаюся до вас пізніше. А тепер ви маєте йти», — усе, що сказала

йому мати на прощання. Бекир відчув вагу обручки на своїй шиї і потрусив

головою, намагаючись відкинути думки про Ма. Поряд Ніязі щось прошепотів

жінці, яка міцно стиснула його у своїх обіймах. Бекира кинуло в холодний піт.

Вони домовлялися мовчати. Голос може виказати сильніше за зовнішність.

Кемаль-шейх грубо штовхнув жінку в спину. Вона здивовано відсахнулася, але навіть не глянула на шамана, наче й не відчула удару. Її погляд прикипів до

Ніязі. На подив Бекира, хлопчик-лисеня притулився затуленими маскою губами

до руки матері й побіг у коридор. Жінка не поворухнулася навіть тоді, коли повз

неї пройшов Кемаль-шейх, що замикав процесію. Бекир обернувся, до

останнього очікуючи, що вона сіпне шамана чи іншим чином дасть знати, що

впізнала в перевдягненому в її сина чужинця, але мати наче заклякла. Лише

насамкінець, коли Бекира змусили йти далі, на обличчі жінки з’явилася тінь

зловтішної посмішки, і та була спрямована в спину Кемаля-шейха.

Решту дороги армійці, їхній супровід та перевдягнені в буюків діти йшли в

тиші. Після насиченого водою та запахами Кара-Тобе мертве місто здалося

пусткою. Бекир зрозумів, що вони дійшли до підйомної шахти, коли потягло

смородом падла. Він згадав скажений стрибок у невідоме, коли, рятуючись від

суєрної бурі, вони спрямували тулпарів під землю. Вижити вдалося не всім. У

пам’яті сплив останній зойк пораненого тулпара, коли Сейдамет перерізав

страждальцю горло.

Кемаль-шейх зупинився біля залізних дверей, що вели до шахти, і

зашепотів молитву, перебираючи намистини на чотках. У Кара-Тобе вірили, що

Кемаль-шейх піднімав ліфт із підземного міста на поверхню за допомогою

молитви, інші стверджували, що старий здатен творити дива; Джаніке-ханум

вважала, що шаману вдається тримати зв’язок із поверхнею завдяки знанню

механізмів.

Бекиру дуже хотілося дізнатися, як це відбувається насправді, натомість

він, не зводячи очей, прошмигнув повз старого, а коли опинився в шахті, ледь

стримав кашель і сніданок, що підступив до горла. У носа, вибиваючи сльози, вдарив сморід крові та гнилих тельбухів.

— Поганий запах — погана прикмета, — прошепотів Ніязі й закашлявся.

Бекир співчутливо подивився на друга. Хлопчик-лисеня мав значно

кращий нюх.

Коли до шахти зайшов останній, Кемаль-шейх здійняв руки, потряс

посохом і чотками й, хапаючи ротом повітря та намагаючись не дихати носом, швидко заговорив:

— Дякуємо Богу Спалахів за переродження та можливість бути частинкою

єдності. Вам не можна залишитися, але ми будемо за вас молиться. Ритуал ви

знаєте. Думаю, можемо переходити до суті. — Кемаль-шейх підійшов до залізної

коробки в стіні, поряд тягнулися кріплення для